У листопаді 1935 року відбувся Перший український педагогічний конгрес. Підготовка до нього тривала 24 роки. Провідні педагоги, науковці та митці того часу згуртувалися, щоб висловити протест проти полонізації освітніх закладів у Галичині та створити українську школу з власною філософією виховання. Тоді конгрес став символом боротьби за національну ідентичність освіти, нині ж — у контексті нових викликів — він надихає на оновлення педагогіки в умовах війни, цифровізації та глобалізації. Його ідеї актуальні як ніколи і є дороговказом до стійкої, гуманістичної й національно свідомої освіти.
4–5 листопада цього року в стінах Національного університету «Львівська політехніка» відбувся VI Всеукраїнський педагогічний конгрес. Учасники заходу обговорювали сучасні проблеми реформування освіти в Україні саме крізь призму резолюцій Першого українського педагогічного конгресу.
Зі вступним словом до учасників заходу звернувся президент НАПН України, академік НАН і НАПН України, доктор філософських наук, професор Василь Кремень. Він зазначив, що розвиток освіти є надзвичайно важливим, особливо в умовах глобалізації. За його словами, поєднання досвіду минулих поколінь із сучасними підходами створює міцну основу для наукового поступу й допомагає формувати правила та стандарти виховання.
Від Львівської обласної ради учасників конгресу привітала Ореслава Хомик. Вона, зокрема, наголосила, що українська школа, якій відкрив нові можливості Перший український педагогічний конгрес 1935 року, продовжує свою діяльність і сьогодні. Саме завдяки товариству «Рідна школа», яке організувало цей захід 90 років тому й готувалося до нього понад два десятиліття, вдалося зберегти в Україні — як би парадоксально це не звучало — українське слово та українську мову. Пані Хомик подякувала за просвітницьку діяльність, яку товариство провадить уже в період державності, адже більшу частину свого існування «Рідна школа» працювала в складні часи бездержавності.
— Сьогоднішній конгрес має стати поштовхом до розширення мережі товариства. Адже, попри те, що вже 35 років, як Україна здобула незалежність, ані стаття 10 Конституції України, ані Закон України «Про державну мову» не реалізуються належним чином, — зазначила вона.
Принагідно Ореслава Хомик висловила щиру подяку українським воїнам — найхоробрішим у світі — за можливість провести цей захід, а також подякувала педагогам, які щоденно засівають освітянську ниву, будують мости комунікації та запалюють зорі в серцях учнів.
— Майбутнє України, як часто повторює військовий капелан, отець Андрій Зелінський, нині сидить в окопах і за партами. Та дай Боже, щоб якнайшвидше закінчилася війна і всі діти повернулися до навчання в рідній школі, зберігаючи українські звичаї, традиції та державну мову. А ми, які сьогодні тут зібралися, маємо здобути такі результати конгресу, що будуть втілені в життя, — наголосила депутатка.
Далі слово взяв голова Всеукраїнського товариства «Рідна школа», почесний академік НАПН України, доктор педагогічних наук, професор Петро Сікорський — людина, яка у 2005 році відродила традицію проведення всеукраїнських педагогічних конгресів. Його життєве кредо — постійно навчатися, боротися за правду й перемагати. Однак цього разу професор Сікорський не приховував свого розчарування: VI Всеукраїнський педагогічний конгрес проігнорували представники влади. На численні запрошення організаторів відгукнулася лише Львівська обласна рада. На такому важливому заході не було жодного представника Міністерства освіти і науки України, Львівської обласної військової адміністрації чи Львівської міської ради.
— Я особисто запрошував міністра освіти і науки Оксена Лісового та його заступницю Надію Кузьмичову взяти участь у конгресі — зокрема, виступити з доповіддю про успіхи та проблеми реалізації концепції «Нова українська школа». Однак відповіді від них не отримав. Складається враження, що в освітній галузі нині немає ні успіхів, ні проблем. Це свідчить про необхідність виховувати нову еліту — ту, яка знатиме про існування законів «Про звернення громадян» і «Про громадські об’єднання» та буде їх виконувати. Закони в нас є, їхні статті сформовані належним чином. Це підтверджує і Єврокомісія, яка перевіряє Україну на предмет готовності до вступу в Європейський Союз. Проте, на жаль, ці закони не виконуються. А де сьогодні керівники департаментів освіти і науки обласних адміністрацій України? Для них відкрито доступ до участі в конгресі в онлайн-режимі. Чи багато з них долучилися до заходу? Як бачимо, ні.
Петро Сікорський щиро подякував президенту НАПН України професорові Василю Кременю за привітання та звернення. Зокрема, він сказав, що така увага до освітян додає духовних сил і, незважаючи на байдужість влади, мотивує й далі творити освітянську історію. Наші попередники, зауважив голова Всеукраїнського товариства «Рідна школа», не зважали на перешкоди — їх кидали до в’язниць, але вони діяли попри все.
Отже, освітянам справді є над чим розмірковувати і працювати. Аналізуючи стан виконання ухвали попереднього, V Всеукраїнського педагогічного конгресу, який відбувся у 2019 році, Петро Іванович наголосив, що проєкти нормативно-правових документів, прийняті на тому форумі, сьогодні ще актуальніші, ніж шість років тому.
— Нас ніколи не приймуть до Європейського Союзу, якщо громадянське суспільство не буде розвинуте в реальності, а не на папері, — переконаний професор Сікорський. — Громадянське суспільство — це щит демократії, який захищає права та свободи людини, і компас суспільства, що вказує владі, куди рухатися, нагадуючи, що джерелом влади є народ. Саме через активну участь громадян у прийнятті рішень, у контролі за владою та у формуванні суспільних пріоритетів ми можемо наблизити Україну до європейських стандартів демократії. У цьому контексті роль освітян є ключовою. Вони не лише формують нове покоління громадян, здатних критично мислити і брати відповідальність за майбутнє країни, а й самі мають бути прикладом активної громадянської позиції. Освітні заклади повинні перетворюватися на осередки громадянського самоврядування, де кожен учасник освітнього процесу — учень, вчитель, батько — має право голосу, впливу й відповідальності. Міністерство освіти і науки України у 2021 році оновило Положення про освітній округ і опорний заклад освіти, узгодивши його з чинним законодавством. Однак, попри формальне оновлення, документ фактично завис на етапі громадського обговорення. Його практичне впровадження не відбулося, а механізми реалізації залишаються нечіткими. Причина — відсутність тяглості управлінських рішень. Попередники започаткували важливі ініціативи, але замість їх продовження нові команди часто ігнорують напрацювання, створюючи власні концепції з нуля. На жаль, це не завжди дає очікуваний результат. Положення про освітній округ і опорний заклад освіти нині конче потрібне, адже вже наближається 2027 рік — ключовий етап реформи, коли старша школа перейде на модель Нової української школи. Без чітко визначених правил функціонування освітніх округів та опорних закладів реформа ризикує втратити ефективність на місцях, особливо в громадах з обмеженими ресурсами.
Також Петро Сікорський наголосив на тому, що сьогодні як ніколи актуальним є Положення про профільне навчання в 10–12 класах — однак його досі не затверджено. Немає й Положення про організацію державної атестації випускників закладів загальної середньої освіти у формі зовнішнього незалежного оцінювання та їх зарахування до закладів вищої освіти. Про ситуацію зі вступом до ЗВО годі й говорити — вона всім відома. Не можна не згадати й Положення про атестацію педагогічних працівників. За останні шість років був ухвалений новий документ, який виявився значно гіршим за попередній. Подальші зміни не поліпшили його, а навпаки — лише погіршили.
Під час попереднього конгресу його учасники обговорили важливі проблеми в освіті й висловили своє бачення вирішення проблем. Зокрема, подали пропозиції щодо порядку організації харчування дітей у навчальних та оздоровчих закладах, але нічого не змінилося. Також освітяни говорили про сприяння створенню громадського комітету на районному, обласному та всеукраїнському рівнях, який міг би представляти до відзначення державними нагородами працівників освіти, науки та культури. Щоб відкинути корупційний елемент, до комітету мали б увійти відомі вчені, педагоги, громадські діячі.
— Ми наполягали на необхідності перевірки відповідності майна чиновників їхнім офіційним доходам, а також на поверненні незаконно набутого майна в державну власність правовими методами у межах люстрації. На жаль, цього не сталося. Ба більше — за шість років, відколи були подані ці пропозиції, обсяги такого майна, схоже, подвоїлися, а то й потроїлися. Тепер планують запровадити в школах нову адміністративну одиницю — супервізора. Чи справді він допоможе вчителям розібратися з професійними викликами — вже й боюся загадувати. Та, попри все, Верховній Раді вдалося досягти певних результатів. У 2019 році прийнято Закон України «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Кабінет Міністрів затвердив уповноваженого із захисту української мови. У 2021 році ухвалено Закон України «Про повну загальну середню освіту», до якого ми також подавали пропозиції. Однак небагато з них було враховано в остаточному документі. Спільно з Міністерством освіти і науки України ми порушували питання щодо організації видання програмної художньої літератури — її в школах критично не вистачає для позакласного читання. Ці матеріали значно важливіші, ніж велика кількість ноутбуків, — зауважив Петро Іванович.
У своєму виступі професор Сікорський порушив і питання низької якості дидактичних матеріалів, які видають без консультацій з педагогами та без урахування їхньої думки. Він також акцентував увагу на проблемі професійно-технічної освіти, адже сьогодні гостро бракує кваліфікованих робітників.
Як і 90 років тому, педагоги продовжують боротьбу за «душу» освіти. У резолюціях Першого українського педагогічного конгресу прозвучала чітка вимога: освіта має бути українською — мовою, духом і змістом. Учасники наголошували на потребі створення такої системи, де учень — не об’єкт, а суб’єкт навчання, активний учасник процесу, а не пасивний споживач знань, а вчитель — не виконавець, а творець освітнього процесу. І ці ідеї — не просто сторінки історії, а дороговказ у майбутнє. Адже реформа — це не лише нові стандарти чи цифровізація, а насамперед переосмислення ролі освіти в житті нації. Саме це й зробили учасники Першого українського педагогічного конгресу.
Не менш важливе питання — християнське виховання молоді. У давні часи воно було невіддільною частиною життя громади. Діти змалку вчилися молитися, поважати ближнього, жити за Божими заповідями. У родинах панувала віра, а приклад батьків був найкращим учителем. З роками світ змінювався. Сьогодні молодь живе в епоху цифрових технологій, швидких рішень і глобальних викликів. Християнське виховання стало менш очевидним, але не менш важливим. Воно шукає нові форми: молодіжні табори, онлайн-спільноти, волонтерські ініціативи. Церква говорить мовою молоді, щоб донести вічні істини. Отже, перспективи є. І якщо віра житиме в серцях, якщо дорослі не втратять бажання бути прикладом, а молодь — відкритості до істини, християнське виховання не просто збережеться — воно оновиться. Бо кожне покоління має шанс знайти Бога по-своєму, але завжди — через любов, правду й надію.
Завідувач кафедри психології Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, академік НАНВОУ, доктор психологічних наук, професор Мирослав Савчин розпочав свій виступ з опису ролі вчителя у християнському вихованні. Адже, як він сказав, є вчителі, яких люди мають носити на руках, а є такі, яким треба заборонити ходити вулицями, де розташовані школи.
— Петро Сікорський слушно зауважив, що нині рівень психологічної підготовки вчителів є недостатньо високим. Але ми самі, часто не по своїй волі, ставимося безвідповідально до підготовки педагогів, — визнав Мирослав Савчин. — Згідно з чинною освітньою програмою, на тему «Психологія виховання» виділено лише одну пару. У моєму підручнику «Педагогічна психологія», яким користується вся Україна, цій темі присвячено 65 сторінок, де розкрито механізми, принципи, тенденції та технології виховання.
Сьогодні в суспільстві панує спотворене уявлення про людину без духу. На цьому спекулюють політики, реклама, а подекуди й освіта. В освітньому процесі ми делікатно впровадили педагогіку толерантності та проголосили принцип «дитиноцентризму». Але де в цій системі дорослий, який виховує? Тепер я розмірковую над ще одним принципом — «студентоцентризмом» у вищій освіті. А де викладач? Має бути взаємодія між дитиною, дорослим і родом, де центром уваги є здорова, вихована, щаслива українська дитина, а у вищій освіті — компетентний, освітньо розвинений і національно свідомий фахівець.
Чому моя наука нині не допомагає? Бо вона починалася як наука про душу, а за три століття трансформувалася в науку про психіку. Духовне у внутрішньому світі людини було виключене за межі наукового дискурсу. Якби в суспільстві культивувалося цілісне уявлення про особистість, ми б приводили до влади тих, кого справді потрібно, а духовність не виносилася б за дужки. До речі, нині створено християнську терапію душі. Вона справді лікує, бо ґрунтується на християнському світогляді. Але держава не підтримує християнських педагогів і психологів — вона стоїть осторонь. Я чотири рази подавав на конкурс проєкти, в основі яких була ідея духовного виховання, але жодного разу не пройшов. Тепер я вийшов на міжнародний рівень, бо знайшов там прихильників, готових мене підтримати. Я переконаний, що в основі християнського виховання мають бути мораль і наука. Саме християнське виховання, на мою думку, найбільше відповідає вдачі й характеру українського народу. Освітній процес, як я його бачу, складається з трьох взаємопов’язаних складників: навчання, виховання і розвиток. Ми маємо глибоко проаналізувати тенденції цивілізації, розвиток українського суспільства та особистості. Щоб вийти на вищий рівень методологічного обґрунтування, слід об’єднати наукову методологію з християнською теологією.
Своїми роздумами з приводу виступу інспектора товариства «Рідна школа» Володимира Кузьмовича на Першому українському педагогічному конгресі поділилася голова відокремленого підрозділу Всеукраїнського товариства «Рідна школа» в Тернопільській області, заступниця директора з навчально-виховної роботи Тернопільської ЗОШ І–ІІІ ст. № 24, тренерка міжнародних програм Олена Зарічна. Вона провела паралелі між попереднім і нинішнім педагогічним конгресом, зауваживши, що її роздуми п’ятирічної давності відрізняються від нинішніх, позаяк час змінився і сьогодні освітяни живуть в інших умовах.
— На Першому українському педагогічному конгресі інспектор Володимир Кузьмович наголошував, що виховання української молоді має ґрунтуватися на національній ідеї, а шкільна політика — реалізовувати високі ідеали. Ми й сьогодні говоримо про це, однак стикаємося з численними формальностями та імітацією діяльності. Навчання дітей відбувається під звуки сирен і вибухів. Десятки тисяч учнів втратили можливість навчатися в рідних школах. Багато навчальних закладів пошкоджено або повністю зруйновано. Це потребує переосмислення підходів до освіти й науки — як у нас, так і в українських школах за кордоном, де опинилися наші діти. Українські школи в окупації сьогодні виживають, працюючи онлайн, і тримають зв’язок з дітьми, які перебувають за межами України. Вони навчаються рідною мовою, спілкуються, зберігають ідентичність. Але цього не можна сказати про дітей, які навчаються у школах для українських дітей за кордоном. Там домінує мова країни перебування. Школа перетворюється на інструмент уподібнення. Двомовність використовується не для забезпечення рівності, а для витіснення слабшої мови. Українська мова витісняється без прямих заборон: формально навчання рідною мовою дозволено, але бракує підручників, кваліфікованих учителів, а документи та вступні тести доступні лише мовою країни перебування. Це новітня форма утраквізму, тільки не адміністративного, а культурно-інформаційного, — наголосила доповідачка.
Під час VI Всеукраїнського педагогічного конгресу з доповіддю на тему «Українознавство і громадянська освіта: українські реалії ХХ і ХХІ століть — рефлексія на доповідь В. Пачовського "Українознавство і виховання молоді"» виступила старша викладачка кафедри суспільствознавчої освіти КЗ ЛОР «ЛОІППО», керівниця авторських колективів підручників і модельних навчальних програм з історії, правознавства та громадянської освіти, членкиня правління Всеукраїнського товариства «Рідна школа» Ірина Васильків.
— У 1935 році, коли Україна була розділена між кількома державами, — зазначила Ірина Васильків, — Володимир Пачовський наголошував на критичній важливості українознавства. Він розглядав його не просто як сукупність знань про історію, мову чи культуру, а як цілісну систему формування в молоді національної свідомості, самоідентичності та готовності до державотворення. Пачовський фактично закликав до виховання громадянина-патріота, здатного до самостійного мислення та відповідального ставлення до своєї нації. Він категорично заперечував розуміння українознавства як окремого набору предметів. На його переконання, українознавство мало пронизувати всі навчальні дисципліни, які викладають у школі. За словами Пачовського, українознавство має формувати «історичний хребет» нації — усвідомлення безперервності української державності від середньовіччя до сучасності. Це усвідомлення є фундаментом нашого права на існування та самовизначення.
У сучасних умовах російської агресії й інформаційної війни ця теза набуває особливої актуальності. Саме громадянська освіта, як основа національної стійкості, має спиратися на українознавство, що формує глибоке розуміння історичної тяглості, культурної спадщини та національної ідентичності.
Перший день пленарного засідання завершився доповіддю директорки Центру інноваційних освітніх технологій Національного університету «Львівська політехніка», докторки педагогічних наук, професорки кафедри практичної психології ментального здоров’я Маргарити Носкової на тему «Цифрові освітні тренди. Виклики та можливості».
— Якщо говорити про умови успіху в цифровізованому суспільстві, то це поєднання можливостей, технологій, потреб суспільства, які між собою працюють у діалектичній протилежності. З одного боку, суспільство вимагає певних технологій їх розвитку, з другого боку — технології спонукають суспільство змінюватися. І, власне, вчительство, освіта, система обміну інформацією разом створюють оцю здатність поєднувати вічне й нове— те, що необхідно, і те, що вже існує. Ми цементуємо той фундамент, який технології розмивають, тому що вони постійно підводять під сумнів доцільність того, що вже віджило. Якщо з цієї точки зору дивитися, то мистецтво обмінювати, об'єднувати ці речі — це особливий дар, що мають освітяни, яких, на жаль, у нас не дуже високо цінують.Однак відданість освіті й відданість своїй професії — це теж показник того, наскільки ми здатні готувати молоде покоління до майбутнього.
Наступний день секційних засідань конгресу пройшов у виїзному форматі. Учасники заходу відвідали Вузлівський опорний заклад загальної середньої освіти, взяли участь у шкільних виховних годинах, провели чергове секційне засідання та затвердили Програму розвитку освіти в Україні на 2026–2030 роки. Завершальним етапом дня стала екскурсія до музею-садиби М. Шашкевича в селі Нестаничі.
