У Львівській політехніці відбулася зустріч із випускником 1972 року Мирославом Мариновичем — визначним українським правозахисником, колишнім політв’язнем і нинішнім радником ректора Українського католицького університету. Захід організувала Асоціація випускників Львівської політехніки, а представив гостя голова Асоціації Ігор Павлішевський.
Студентські роки: між технікою і свободою
Мирослав Маринович із теплотою згадує студентські роки.
— Студентська юність завжди має свою енергетику — світлу, життєрадісну, натхненну. Це час, коли, навіть попри всі труднощі, система не здатна зламати відчуття внутрішньої свободи, — наголосив гість на початку зустрічі.
Про свої інженерні здібності пан Мирослав говорить жартома:
— Я не можу сказати, що був талановитим інженером. Я жартував: умію пояснити, як струм іде по колу, коли це намальовано на схемі, але як він іде у справжньому будинку — вже не поясню. Такий з мене інженер. Мабуть, Бог готував мене до інших ролей.
Проте технічна освіта позначилася на його мисленні. Відома шістдесятниця Михайлина Коцюбинська впізнавала в ньому випускника технічного закладу вищої освіти й казала, що навіть у його статтях відчувається термінологія технаря. Мирослав Маринович навіть сформулював власну богословську концепцію під назвою «Господня термодинаміка».
Проте вже на третьому курсі безтурботне студентське життя перервала драматична подія. КГБ викликало пана Мирослава до першого відділу інституту з пропозицією стати інформатором. Альтернативою було відрахування за «антирадянські висловлювання».
— Я повернувся до гуртожитку переляканий. Хлопці сиділи за столом, пили вино, розповідали анекдоти про Брежнєва. Я сказав їм правду: «Хлопці, я щойно з КГБ. Вони хочуть зробити мене інформатором. Я зроблю все, щоб у це не втягнутися, але при мені, будь ласка, не кажіть нічого небезпечного». Вони лише знизали плечима й продовжили свої жарти. І тоді я зрозумів, що вибору не маю — я не зможу зрадити своїх друзів, — згадує пан Мирослав.
За відмову співпрацювати його звільнили з військової кафедри. Замість офіцерського звання після навчання він пішов служити простим солдатом. Проте йому дали змогу завершити навчання.
Визначальною подією стала перша поїздка до Києва ще на п’ятому курсі:
— Біля метро «Більшовик» стояли чоловіки й жінки, розмовляли українською, співали пісень. Це був початок 1972 року — час, коли українське слово ще переслідували. Я стояв і думав: «Я хочу бути з цими людьми».
Після армії Мирослав Маринович остаточно переїхав до Києва, де почалася його дисидентська діяльність.
— Моїми вчителями був Борис Антоненко-Давидович, який пережив першу революцію й бачив похорон героїв Крут, і Михайлина Коцюбинська — племінниця Михайла Коцюбинського.
Про атмосферу в дисидентських колах Мирослав Маринович розповідає як про феномен довіри:
— У той час, коли навколо панувала шпигуноманія, між дисидентами панувала атмосфера повної довіри. Якщо тебе хтось представив іншому — тебе приймали з довірою. Я потім собі це формулював так: краще довіряти й помилитися, ніж не довіряти і зранити людину, яка щиро хотіла добра.
Найважливішим здобутком того періоду він вважає подолання страху:
— 22 травня ми з Миколою Матусевичем і Наталією Яковенко зранку пішли до пам’ятника Шевченкові покласти квіти. Ми знали, що ввечері міліція розганяє всіх, хто туди приходить. Але навіть вранці це вважалося «антирадянським актом». Коли мене затримали, запитували: «З якою метою ходили?» — навіть Шевченко був небезпечним, — наголосив правозахисник.
Вирішальний момент настав після повернення до Івано-Франківська:
— Повернувшись до Івано-Франківська, я почув від місцевого кагебіста: «Имейте в виду, кто не с нами, тот против нас». А я вже душею був у Києві. І відповів: «Добре. Я буду проти вас». У той момент я вперше відчув справжню свободу.
У 1976 році пан Маринович вступив до Української Гельсінської групи, розуміючи, що арешт неминучий:
— У лютому 1977 року нас затримали в Києві, завезли до КГБ і попередили, що, якщо не припинимо діяльності, нас заарештують. Ми не припинили — і були заарештовані.
Перед арештом відбулася розмова з Левком Лук’яненком:
— Він подивився на мене й спитав: «Ти розумієш, що тебе заарештують? Ти готовий?». Я відповів, що готовий, хоча тоді ще не усвідомлював, що означає арешт. Згодом я дізнався…
Загалом Мирослав Маринович провів 10 років у таборах і на засланні:
— Під слідством найважче, бо ти сам проти цілої машини КГБ. Але в таборі вже інше — там побратими. Разом легше: разом голодуєш, протестуєш, разом стоїш. Це була велика школа. Так, я припускався помилок, про які чесно написав у книзі. Але головне — не впасти духом, не втратити віри в себе. Людина має піднімати себе сама, як барон Мюнхгаузен — за свій комір.
Про значення побратимства пан Маринович говорить з особливою теплотою:
— Я навчився вибирати таких друзів, при згадці про яких тобі буде соромно вчинити негідно. Це велика опора. У камері, коли тобі щось пропонують, думаєш: «Мої друзі цього не схвалили б» — і відмовляєшся.
Особливо зворушливо він висловився про Олексу Тихого, з яким провів три дні в одній камері перед його смертю:
— Я бачив Олексу Тихого перед смертю. Ми три дні сиділи в одній камері. Він уже не міг їсти, тіло було виснажене, але очі світилися. Ми говорили про Нагірну проповідь Христа. Він відійшов світлою, спокійною людиною. Пам’ять про таких людей — це справжній скарб життя.
Про табірний досвід Мирослав Маринович резюмує:
— Табір був важким, але він зробив мене сильнішим. Я вдячний Богові, що тоді вступив до Гельсінської групи. Тепер можу спокійно дивитися людям в очі: свій громадянський обов’язок я виконав.
Заслання в Казахстані, як несподівано виявилося, стало для пана Мариновича часом відновлення:
— Я був у Казахстані, в глухому селі Актюбінської області, де не було жодного слов’янина. Тільки казахи і я. Як казав Євген Сверстюк, «казахи — це люди, близькі до природи й далекі від зла». І справді, серед них я навчився бачити просту доброту, людяність, тишу, що лікує душу після табірного шуму політики. Якщо ти шануєш їхні звичаї, вони тебе приймають, — зазначив пан Маринович.
Він порівнює свою долю з долею Василя Стуса:
— Василь Стус мав заслання десь на Далекому Сході — у російському робітничому гуртожитку, де постійно пили, сварилися, де були безпробудні конфлікти з п’яними робітниками. Його там не любили, бо він був інакший, бо не підлаштовувався. А в мене все склалося інакше. Я опинився серед казахів, які жили своїм патріархальним життям.
Саме в Казахстані відбулася важлива подія в його особистому житті:
— Ми були друзями до арешту. Потім, коли я вже переїхав на заслання в Казахстан, то в 1986 році вона приїхала мене провідати. Ми мали дуже гарний тиждень, багато говорили. Коли вона поїхала, у мене щось почало працювати в голові, і я їй урешті-решт освідчився. І вона приїхала до мене в Казахстан жити.
Звільнення настало раніше завдяки Горбачову:
— Він хотів показати Заходу, що встановлює демократію, і тому помилував понад двісті тодішніх політв’язнів — серед них і мене. Мене звільнили на два роки раніше. За вироком я мав відбути дванадцять років, а вийшло — десять.
На запитання студентів про формулу успіху Мирослав Маринович відповів так:
— Коли я питаю студентів: «Яка ваша формула життєвого успіху?» — вони називають гроші, роботу, владу, будинок, басейн, рахунки. Але насправді є тільки одна формула — жити за цінностями, навіть якщо це важко. Бо лише тоді життя має сенс. Моя формула успіху, а я себе вважаю успішною людиною, — 10 років позбавлення волі. Розумієте? Ну, нікому не прийде в голову ніколи. І мені б не прийшло в голову. То не тому, що тюрма, а тому, що от тоді мені дав Господь бажання йти проти течії. Я виграв — я виграв свою життєву долю.
На запитання про політичні помилки після здобуття незалежності пан Маринович відповів зважено:
— Так, безумовно, відсутність люстрації визначила багато наших слабкостей. Та, знаєте, я колись десь прочитав думку, з якою важко не погодитися: щастям України 1991 року було те, що тоді зійшлися інтереси трьох великих груп. Перша — це національно-демократичний рух, ті, хто прагнув незалежності. Друга — шахтарі зі Сходу, які хотіли гідного життя. І третя — частина комуністичної еліти, яка хотіла відірватися від буремної Москви, щоб утримати владу тут, у спокійнішій Україні. І от ці три сили збіглися, як планети, і ми отримали незалежність шляхом референдуму. Без крові. Без вибуху.
Я пам’ятаю, коли голосували за незалежність і за Кравчука. Тоді Україна ще не була готова до Чорновола. Якби тоді обрали його — можливо, країна розкололася б. Половина тодішньої України просто не розуміла, що означає незалежність. Мені навіть розповідали, що в Кривому Розі один чоловік, побачивши синьо-жовтий прапор на міській раді, з переляку випустив кермо з рук і спричинив аварію. Ось у якому стані була свідомість.
Про шлях України Мирослав Маринович каже:
— Можливо, цей повільний, поступовий шлях був єдино можливим. І, попри всі розчарування, ми весь час рухаємося вгору — не стрімко, не рівно, але впевнено. Я іноді малюю студентам схему у вигляді пилоподібної лінії — хвилі, що спадає і знов піднімається, але кожного разу трохи вище. Отак і ми.
Говорячи про сучасну Україну, пан Мирослав висловив занепокоєння відходом від цінностей у світовій політиці:
— Зараз Україна фактично постала перед великим завданням. Я не впізнаю цей світ, у якому ми живемо. То дисидентська формула: ми живемо у світі антицивілізації, а є цивілізація західна, яка є землею цінностей. І ми маємо туди йти. І тепер я бачу, як по тій землі цінностей урагани віють просто. Цінності відклали вбік — і тільки мова егоїзмів: національних, особистих і так далі.
Він розповів про недавню зустріч в УКУ:
— Нещодавно в УКУ виступала одна американка. І вона говорила про логіку нинішнього Вашингтона. Я поставив їй пряме запитання: «Чи мова цінностей прийнята в теперішньому Вашингтоні?». Вона сказала: «Forget about it» — «Забудьте це все. Немає. Ця мова цінностей не працює нині». Дивімося на Європу — Орбан, Фіцо, Польща… Усюди інтереси національні, егоїзми. І ми не маємо заразитися цим. От тримаймося тих цінностей. Якщо заразимося — ми не виграємо цієї війни, ми не встоїмо. Бо який сенс? Та вигідніше зробити інакше, ніж боротися і гинути. Так що тримаймося цінностей, і потім нам Господь оберне це все на добро. Україна платить велику ціну, але, знаєте, то ще з богослов’я — Тертуліан, середньовічний богослов, казав: «Кров мучеників — насіння церкви». Я б сказав: кров нинішніх українських воїнів і жертв цієї війни — це насіння майбутньої України. Але тут важлива модальність: це може так бути, але не мусить. Ми маємо зробити все, щоби воно справді так сталося.
На запитання студента про те, що робити молоді для перемоги, пан Маринович відповів, згадавши недавній «картонковий бунт»:
— Я дуже гарно сприйняв недавній «картонковий бунт». Бо війна накладає обмеження, і я сам не раз казав, що в стані війни треба бути стриманішими. Але цей бунт показав, що Україна — це жива плоть, що пульсує. І влада має це розуміти, що не можна переходити межу. Я вдячний молодим людям, які взяли участь у тому протесті. Навіть якщо були емоційні ексцеси — не засуджую. Та я наголошував: будьте обережні, не робіть помилок, які ми робили в таборах, коли на емоціях оголошували голодівку чи страйк — «до смерті», без плану. Бо емоції проходять, а зупинитися вже важко. Вчасно зупинитися — це велика мудрість. Доведіть владі, що маєте м’язи, але ви зупинилися і тепер вичікуєте чергової нагоди, якщо вони знову перейдуть. Тобто бути не тільки емоційним, а й мудрим.
Квінтесенцією його книги «Всесвіт за колючим дротом» (її гість подарував усім учасникам, які ставили запитання), як зазначив пан Мирослав, є:
— Я би повторив слова Папи Івана Павла ІІ: «Не бійтеся». Не бійтеся йти проти течії. Не бійтеся відстоювати цінності. Бо найбільша спокуса кожного суспільства — вибрати не цінності, а безпеку, комфорт. А цінності завжди мають ціну — біль, втрату, ризик. Та прийде момент, коли ви подякуєте Богові, що не зрадили себе. Бо з будь-якого випробування Господь завжди виводить на добро.
Відповідаючи на запитання про цінності, Мирослав Маринович сказав:
— Для мене цінності — це те, що йде від християнської парадигми. Причому не у вузько конфесійному чи фундаменталістському плані, а коли читаєш Євангеліє й бачиш найперше гідність людини, правду. Для мене правда — це ключове слово. Бо за радянських часів було таке засилля брехні, що людина просто не витримувала. Хотілося сказати: «Досить, не хочу того, хочу скинути». Тому правда була справжньою цінністю. Потім — справедливість, милосердя. Ось мої цінності.
Говорячи про конфлікт із новими європейськими цінностями, гість зазначив:
— Сьогодні, коли ми живемо в європейській спільноті, до нас приходять інші формулювання цінностей. Вони вважали, що вже забезпечили гідність людини, правду — все це, знаєте, «taken for granted». І почали шукати нові сенси, іноді підважуючи християнські основи. І отут виникає конфлікт. Я не хочу бути антимодерним чоловіком, виступати проти модерності — ні. Кожна епоха має свій дух, свою логіку, я хочу її розуміти. Але, з іншого боку, я не хочу підважувати засадничі цінності. Бо для мене це як ДНК: якщо її порушити — весь організм матиме проблеми.
Мирослав Маринович також поділився спостереженнями про різні покоління:
— Тодішня молодь здебільшого слухняна, упокорена. Логіка часу була така: старші люди казали, показуючи пальцем біля скроні: «Ти що? Лобом стінку не проб’єш. Не пхайся туди, загубиш життя. Терпи». Молодь 90-х — покоління Сашка Кривенка — отримала свободу в руки й захопилася нею. Часом аж голову зривало від відчуття тої п’янкої свободи. Сьогоднішня молодь — інша. Вона виросла всередині свободи. Але чого ще бракує — це вміння пошанувати гідність іншої людини. У них є відчуття власної гідності, і це чудово. Але тільки на Майданах я бачив, як українці шанують гідність інших. У звичному житті — цього часто бракує. «Твої проблеми — це твої проблеми», — кажуть. Я бачив ситуації, які мене приголомшили. І тут треба працювати, треба вчитися зберігати те майданне відчуття спільності й у звичайному житті.
Зустріч завершилася врученням книг активним учасникам дискусії та спільним фотографуванням. Проректор з навчальної роботи та розвитку студентського потенціалу Микола Логойда подякував Мирославу Мариновичу за «хороший приклад наслідування — як бути сильним духом у тих обставинах, коли опускаються руки».
