Студентські конкурси часто сприймаються як щось незначне й не дуже серйозне, проте саме вони стають першою можливістю перевірити себе поза звичним навчальним процесом і зрозуміти свій справжній потенціал. Для Євгенії Тур, студентки третього курсу кафедри журналістики та засобів масової комунікації Львівської політехніки, участь у фотоконкурсі «Спалах» стала саме таким досвідом. Робота, яку вона подала в категорії «Психологічний портрет», привернула увагу суддів і принесла їй перемогу.
— Можеш розповісти трохи про себе?
— Я приїхала до Львова з Полтавщини. Обожнюю свою батьківщину, але вчитись хотіла у Львові, тому я зараз тут. Завжди була дуже активною і маю безліч хобі, наприклад спорт. Він був головним у моєму житті протягом багатьох років. Футбол, волейбол, постійні тренування — це було моє. Також я мріяла стати журналісткою, і батьки дізналися, що на Полтавщині недалеко від нас, у Миргороді, є гурток. Його вів чоловік, який працював у газеті й на радіо. Він давав нам різні завдання і вчив нас. Ми писали й друкувалися в газеті, подавали свої роботи на фотоконкурси, знімали ролики для місцевих каналів — так і почався мій шлях у журналістиці.
— Як ти довідалася про конкурс і чому вирішила податися?
— Про «Спалах» я дізналася від своєї кураторки, яка просто кинула посилання на подання своєї роботи. Щиро кажучи, я знала, що фотографую непогано, але надії на конкурс не покладала, проте все одно взяла участь — для себе.
— Можеш розказати більше про своє фото, яке ти подала?
— У мене дуже багато фотографій, але я не хотіла подавати ті, що були зроблені давно. Я часто беру участь як фотографиня в забігах KordonRace. Це забіги, учасниками яких можуть бути як аматори, так і професіонали, команди, військові, волонтери, ветерани. Дуже цікавий захід, відбувається чотири рази на рік і щоразу для мене — як уперше. Шалені емоції, які я помічаю на обличчях учасників: і сльози, і радість, і біль, але завжди — підтримка. Приємно знову приїжджати й бачити вже знайомих людей, приємно чути, як ветерани відчувають адреналін і впевненість після проходження маршруту, приємно бачити, як люди біжать до фінішу втомлені, але з усмішкою. Моя мета — вловити ці моменти в об’єктив камери, що й сталося цього разу, і з’явилося це фото. Я пам’ятаю, що це була команда, а цей чоловік був дуже активний і підбадьорював своїх друзів. Я підійшла, і він сам став позувати. Я зрозуміла, що це фото точно буде одним із найкращих у моїй галереї.
— Що ти хотіла передати цим фото і чому дала йому саме таку назву?
— Я хотіла передати погляд і усмішку, дати зрозуміти людям, що як би вам не було складно, є люди, яким набагато складніше, і вони усміхаються навіть через проблеми. Складно сказати, чому я дала назву «Нескорений», адже це були військові команди. Неважко зрозуміти, що він теж військовий, він дотичний до цієї справи, а значить — нескорений. Певно, це не лише назва, це скоріше слово, яким би я описала всіх українців. Я відчувала саме так назвати це фото.
— Чому ти подала на конкурс саме цю фотографію?
— Звичайно, варіантів було багато, але це фото — одне з останніх. Воно мені подобалося, і я захотіла, щоб його побачили.
— А як давно ти захопилася фотографією?
— Десь із 14–15 років, коли у мене з’явилася ця камера. Раніше вона була трішки простіша, але я фотографувала на неї. Я брала участь і в інших конкурсах — якраз тоді, коли ходила на гурток журналістики. На передостанньому конкурсі фотографії, які я подавала, також перемогли у своїй номінації.
— Чи плануєш пов’язати своє майбутнє з фотографією або фотожурналістикою?
— Фотографія і фотожурналістика — це дуже цікаво, і я б хотіла розвиватися в цьому паралельно, але моє серце горить працею на телеканалі: бути журналісткою, брати інтерв’ю, проводити опитування, писати матеріали, виходити в ефір. Це те, від чого я дістаю задоволення. Знаю, що я цього хочу, відчуваю, що це моє, і намагатимуся робити все можливе, щоб так і склалося. Я приїхала до Львова, аби досягти своєї мрії, і не можу цього не зробити.
— Які цілі маєш на майбутнє?
— Розвиток має бути постійним. Якщо мої фото помічають і вони заслуговують бути найкращими, отже, я все-таки роблю щось правильно. Якщо це мені вдається, я не буду втрачати ці навички — старатимуся їх удосконалювати. Ціль у мене одна, яка не виходить з голови вже багато років. Я вірю, що зможу досягти того, чого хочу, і буду докладати до цього зусиль.
