Сучасна система освіти переживає період глибоких і водночас суперечливих трансформацій. З одного боку, перед нами відкривається небувалий доступ до знань, з’являються нові технології та інноваційні підходи до навчання. З другого — ми все ще стикаємося з хронічними проблемами, які роками залишаються невирішеними: нерівністю освітніх можливостей, перевантаженими навчальними програмами, браком мотивації в учнів, нестачею кваліфікованих педагогів, і, зрештою, глибоким розривом між тим, чого навчають у школах, і тим, що насправді потрібно людині в реальному житті. Саме ці питання були в центрі обговорення на останньому Всеукраїнському педагогічному конгресі, що відбувся у стінах Львівської політехніки. Атмосфера заходу, насичена дискусіями, обміном досвідом і щирими професійними переживаннями, залишила по собі особливий «післясмак» — відчуття нагальної потреби змін і водночас віру в те, що ці зміни можливі.
Своїми роздумами про почуте й побачене ділиться Петро Сікорський — донедавна професор Львівської політехніки, а нині директор Вузлівського опорного закладу загальної середньої освіти, доктор педагогічних наук, професор, почесний академік Національної академії педагогічних наук України, голова Всеукраїнського товариства «Рідна школа». Спираючись на багаторічний досвід, власні спостереження та глибоке розуміння освітніх процесів, він окреслює своє бачення того, якою має бути дорожня карта сучасного школяра — карта, що допоможе не заблукати серед викликів сьогодення та впевнено ввійти в доросле життя.
— Петре Івановичу, саме ви стали ініціатором відродження педагогічних конгресів. Що вас до цього спонукало?
— Як педагог із понад п’ятдесятирічним стажем, я не міг не цікавитися життям своїх колег-освітян, викликами, з якими стикаються науково-педагогічні працівники та культурні діячі України. Перший український педагогічний конгрес у Львові товариство «Рідна школа» планувало провести ще в 1914 році — до 100-річчя від дня народження Тараса Григоровича Шевченка. На заваді стала Перша світова війна. Та можна лише захоплюватися наполегливістю провідних українських педагогів, учених і культурних діячів, які, попри всі труднощі, не відмовилися від ідеї зібратися разом, щоб обговорити питання національного виховання та розвитку освіти. До її реалізації вони йшли понад двадцять років, і врешті в 1935 році Конгрес відбувся. За кілька років до того громадський та освітній діяч у Галичині й діаспорі Лев Ясінчук видав книжку «50 літ Рідної школи», де докладно проаналізував діяльність товариства від заснування до 1931 року. Ознайомившись із цією працею та матеріалами Першого педагогічного конгресу, я відчув потребу продовжити справу попередників. Завдяки академіку НАН України, президенту Львівського крайового товариства «Рідна школа» з 1991 року Володимирові Панасюку матеріали Конгресу були надруковані окремою збіркою й розіслані в бібліотеки міст України, зберігшись до середини 2000-х. У 2003 році Володимир Панасюк сказав мені: «Я вже людина трохи у віці, продовжуйте цю справу ви, Петре Івановичу». «Рідношкільники» підтримали мою кандидатуру, і першим кроком у новій ролі я запропонував відновити традицію проведення українських педагогічних конгресів. Так у 2005 році відбувся ІІ Всеукраїнський педагогічний конгрес. За 22 роки, упродовж яких я очолюю «Рідну школу», ми провели п’ять таких форумів. Переглядаючи матеріали Першого конгресу, стали чимраз більше захоплюватися постатями, які виступали на ньому. Серед них — психолог і філософ європейського рівня Степан-Максим Балей, композитор і музикознавець Станіслав Людкевич, поет і мислитель Василь-Сильвестр Пачовський, педагог, автор першого підручника з педагогіки в Галичині о. Юліан Дзерович, архітектор Володимир Січинський, інженер Іван Білинський, інспектор «Рідної школи» Володимир Кузьмович. Їхні виступи були надзвичайно потужними. Ідеї, озвучені в доповідях, були викладені в резолюції Конгресу на 28 сторінках. Коли ми почали аналізувати цей документ і співвідносити його із сучасними реаліями, зрозуміли: багато завдань і досі залишаються невиконаними. Відновлення традиції проведення педагогічних конгресів ми приурочили до 70-річчя Першого форуму. Відтоді що п’ять років збираємося, щоб обговорити науково-освітні та культурні проблеми й запропонувати шляхи їх вирішення.
— Чи дослухаються до ваших пропозицій чиновники «зверху»?
— Достукатися туди надзвичайно важко. У Міністерстві освіти і науки України або не розуміють глибини науково-освітянських проблем, або не хочуть їх розуміти. За останні двадцять років «Рідна школа» організувала й провела п’ять педагогічних конгресів, тоді як Міністерство освіти за час незалежності України спромоглося скликати лише два Всеукраїнські з’їзди працівників освіти — останній відбувся ще у 2001 році. І річ тут не в обмежених ресурсах, а в небажанні зрушити з мертвої точки та вийти зі шкаралупи власного комфорту. Щоб провести VI Всеукраїнський педагогічний конгрес, видати збірку матеріалів та задокументувати ухвали як дороговказ для наступних поколінь, я протягом п’яти років по крупинці відкладав кошти зі своєї пенсії. Власним коштом «рідношкільники» видавали й матеріали попередніх конгресів, які безплатно надсилали до основних бібліотек. У моєму віці вже можна було б відійти від керівництва товариством, але, якщо чесно, сьогодні, на превеликий жаль, я не бачу, кому міг би передати «Рідну школу». Складається враження, що ніхто не цікавиться тим, що відбувається в освіті України. Остання єврокомісія, яка перевіряла готовність України до вступу в Європейський Союз, зробила чимало зауважень і чітко вказала на слабо розбудоване громадянське суспільство. Ми маємо понад сотню громадських організацій, але більшість із них збираються лише для того, щоб у звітах зробити позначку про «видимість роботи». Конкретних дій не видно. Критикою та розмовами про недоліки з місця не зрушиш. А де ж дії? Їх немає… Я запрошував на Конгрес чиновників як місцевого рівня, так і державного, але ніхто з них на запрошення не відгукнувся. Не раз пропонував об’єднатися заради спільної справи з іншими громадськими організаціями, проте співпраці й тут не вийшло, бо на цьому поприщі треба гарувати, адже освітянська нива нині — незоране поле. Може, комусь і видається, що крім проведення раз на п’ять років педагогічних конгресів «Рідна школа» чимось більшим не заклопотана, але це не так. З ініціативи академіка п. Володимира Панасюка з 2001 року систематично виходить науковий альманах «Товариство "Рідна школа": історія і сучасність». За його керівництва Товариство видало три такі альманахи, а я за час свого президенства в «Рідній школі» підготував і видав одинадцять періодичних збірників. У них можуть публікувати свої статті вчителі, директори загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних закладів освіти, викладачі закладів вищої освіти — одне слово, усі, хто забажає. На жаль, охочих поширювати свої цікаві думки та ідеї мало. Суспільство — пасивне. А міністерство з приходом нових людей у цю структуру працює щораз гірше. Це моя точка зору. Маючи 52 роки безперервного досвіду педагогічного керівника, я бачу сучасну освіту наскрізь і можу об’єктивно оцінити діяльність чиновників від освіти.
— Чому так стається, що чиновники «недоосвічують» освіту?
— Кожен новий міністр освіти приходить із бажанням залишити «слід» у системі. Але замість реформ ми отримуємо нескінченні правки до положень, які руйнують те, що свого часу працювало. Візьмімо Положення про атестацію педагогічних працівників. У нинішній редакції документа відсутні чіткі критерії оцінювання. За які заслуги присвоювати вчителеві кваліфікацію спеціаліста першої чи другої категорії, а за які — вищої? Які здобутки дають право на педагогічні звання викладача-методиста, учителя-методиста чи вихователя-методиста, або ж старшого викладача, учителя чи вихователя? Кому надавати звання майстра виробничого навчання першої категорії, а кому — другої? У попередньому положенні такі критерії були прописані. Щоб підвищити кваліфікацію, учитель готував реферат, комісія вивчала його досвід, аналізувала результати роботи. Була система, яка давала орієнтири. Сьогодні ж критерії вилучено, а присвоєння категорії чи звання фактично залежить від керівництва закладу освіти. Це створює простір для суб’єктивності та нерівності. Відтак в умовах, коли вчитель отримує мізерну зарплату, надбавки перестають бути мотивацією, а прагнення до професійного вдосконалення поступово зникає. Кар’єрну драбину в освіті потрібно будувати на ґрунтовних критеріях — професійних досягненнях, інноваційних методах роботи, результатах учнів, а не лише на формальних показниках, як-от вісім років стажу. Зрештою, освіта не може розвиватися на випадкових рішеннях чиновників. Вона потребує системності й прозорості. Інакше ми отримаємо не реформу, а імітацію реформ, де кожен наступний міністр буде «підправляти» правила, а вчитель — залишатися заручником хаосу.
— Як реагують на такий стан справ учителі?
— Є ті, хто прагне змінювати ситуацію на краще, проте більшість уже змирилася з нинішнім станом речей. Слушні пропозиції щодо вдосконалення освітнього процесу нині подає та активно критикує сучасний стан освіти заслужений учитель України, віцепрезидент Асоціації директорів відроджених гімназій України, кропивничанин Віктор Громовий. Цьогоріч він залишив посаду директора, адже його ідеї виявилися несумісними з баченням окремих представників влади. Ті, що за пустопорожніми передвиборними обіцянками забули, що таке справжній менеджмент, не володіють знаннями з теорії управління — ні малими, ні великими процесами, не розуміють алгоритмів українського розвитку. Адміністративних щаблів побільшало, але якість роботи від цього не поліпшилася. Я ж подаю чимало пропозицій у різні державні структури, намагаючись зрушити камінь з місця. Та якщо для мене це шлях до змін, то чиновники часто сприймають мої дії як загрозу. У них інші цінності, інше бачення проблем.
— Згідно з ідеями Першого українського педагогічного конгресу, яка має бути роль української мови, української культури в освітньому процесі?
— Якщо брати до уваги мовний компонент, то українська мова — державна й рідна — є основою національного виховання і повинна стати фундаментом освітнього процесу. Адже саме мова формує мислення, моральні цінності та національну свідомість. Щодо ролі культури у вихованні майбутнього України, то вона виступає духовним стрижнем суспільства. Це означає, що література, мистецтво, історія та народні традиції мають бути невіддільною частиною навчальних програм, адже саме вони формують людину як цілісну особистість. Повертаючись до Першого українського педагогічного конгресу, зауважу, що доповідачі не просто озвучували тези, вони водночас пропонували шляхи їх реалізації, а кожен виступ мав наукове підґрунтя. Учасники конгресу наголошували, що виховник має бути українським, з українською мовою спілкування, навчання й виховання. А що ми маємо? На Сході України вчителі читають у класі предмет українською, а на перерві спілкуються з колегами російською. Їхню мовну поведінку копіюють учні. То чи можна нині казати, що ця вимога виконана? Ні! Дотепер не довершені й інші вимоги, зокрема та, де йшлося про відокремлення українських, українофундаментальних предметів, як-от історія, географія, мова, від чужоземного впливу. За радянських часів школярі вивчали історію України в контексті росії. Такий підхід практикували ще й наприкінці вісімдесятих. Вибачте, але ми живемо в Україні, тож вивчаймо українську історію. Хто цікавиться історією глибше та мріє пов’язати з нею своє майбутнє, може вивчати всесвітню історію. І ці вимоги ще й нині не до кінця виконані. Тільки недавно вчитель отримав право вибирати — чи читати окремо історію України та всесвітню історію, чи інтегрований курс «Україна і світ». На жаль, сьогодні часто можна почути декларації про добрі наміри, проте за ними не стоять реальні кроки. Чиновники заявляють про боротьбу з корупцією, але ця боротьба залишається непомітною, адже корупція простежується по всій вертикалі влади — від низових рівнів до найвищих.
— Які ідеї попередніх педагогічних конгресів залишаються актуальними для сучасної освітньої реформи в Україні?
— Василь Пачовський у своєму виступі наголошував на важливості вивчення такого предмета, як українознавство. Сьогодні цієї дисципліни в загальноосвітніх школах не викладають. На Другому всеукраїнському педагогічному конгресі ухвалили рішення підготувати програму українознавства і на її основі створити навчальні посібники. У цьому нам активно допомагав директор Інституту українознавства в Києві професор Петро Кононенко. Ми спільно розробили програму, зібрали 47 педагогів з області, а згодом я особисто очолив цей процес. Створили концепцію, написали програму, але коли дійшло до посібників, із 47 учителів залишилося 14 — решта відмовилися працювати на добровільних засадах. І все ж нам вдалося підготувати посібники з українознавства для 5–12 класів та напрацювати матеріали з національного виховання школярів, яких раніше в Україні не існувало. Отже, ми не тільки реалізували ідею Першого конгресу, а й значно її поглибили. І якби ці посібники тоді були рекомендовані для використання в усіх регіонах України, можливо, нинішньої війни вдалося б уникнути.
— Сьогодні вже не потрібно переконувати суспільство в необхідності написання об’єктивної історії України. А які предмети, на вашу думку, варто вивчати поглиблено?
— У шкільному навчальному плані є багато інваріантних предметів, які викладають лише по одній годині на тиждень. Така форма навчання не дає відчутних результатів і фактично перетворюється на марно витрачений час. Я пропоную об’єднати всі «одногодинні» дисципліни в єдиний інтегрований курс — «Українознавство», виділивши на його вивчення чотири години щотижня. Це дасть змогу системно вирішувати значно ширший спектр завдань. У межах українознавства можна передбачити й духовно-християнську складову, адже виховання на християнських цінностях має бути на належному рівні. Проте слід враховувати кілька важливих обставин: Конституція України закріплює принцип відокремлення церкви від держави. Наразі немає політичної волі у Верховній Раді для ухвалення рішення про введення окремої дисципліни на кшталт «християнської етики». Батьки також не можуть вплинути на цей процес, адже кожен має власні релігійні переконання, і об’єднати їх у єдиний предмет практично неможливо. Тож інтегрований курс «Українознавство» міг би стати ефективним способом оптимізації навчального плану. До ІІІ Всеукраїнського педагогічного конгресу видрукували ці посібники власним коштом, розіслали у всі обласні управління освіти, а відгуки отримали лише з Харкова й Рівного. Усі інші промовчали і навіть не завдали собі клопоту, щоб сказати коротке «дякую».
— Які основні напрями вдосконалення сучасних шкільних підручників можна визначити за результатами їх аналізу?
— За 55 років педагогічної роботи я пережив не одну освітню реформу. І можу сказати впевнено: жодна з них не була ефективною, і ця не стане винятком. Причина проста — усі вони формувалися й формуються на марксистсько-ленінській методології. А чи можна на її основі реформувати та створити нову українську школу? Навряд. Для цього потрібно глибше знати педагогіку, психологію та методологію. У нас є ентузіасти, які у позаробочий час пишуть підручники. Хтось робить це краще, хтось гірше. Візьмімо математику. Що змінилося за останні 50 років? Практично нічого. Лише деякі фабули задач оновлено, щось застаріле вилучено, але основа залишилася тією самою. Це також стосується хімії та фізики. Я переконаний: не варто поспішати з оновленням матеріалів таких підручників. Якщо посібник з математики добрий, то, перш ніж робити його «ще кращим», потрібно чітко обґрунтувати, у якому напрямі заплановано вдосконалення і чи є в цьому реальна потреба. Адже сьогодні маємо десятки підручників, і всі вони приблизно одного рівня. Але діти різні. Одні мають високі математичні здібності, інші — середні, а треті ледве дають собі раду з найпростішими діями у межах натуральних чисел. Їхнє мислення обмежується базовою числовою системою, характерною для початкової школи, коли дитина лише формує елементарне числове уявлення. То чому всі підручники мають бути одного рівня? Потрібно написати хоча б один-два посібники для дітей, які слабше засвоюють математику або перебувають на середньому рівні. Це дасть змогу врахувати різні здібності учнів і зробити навчання справді ефективним.
— Батьки нерідко зауважують, що підручники перевантажені термінами й складними текстами. Чи є потреба адаптувати мову викладу та структуру підручників до віку учнів чи рівня їхньої успішності?
— Це якраз те, про що я кажу. Якщо той самий підручник запропонувати школярам з різним рівнем успішності, то частина дітей і їхні батьки неминуче скаржитимуться на складність навчання. Якщо говорити про невідповідність викладу матеріалів віковим особливостям учнів, то й тут багато в чому вони мають рацію. Я наведу приклад Бельгії. Початкова школа в цій країні триває шість років, а не чотири, як у нас. «Шестирічка» є в кожному населеному пункті, і дитина може залишатися поруч із батьками до переходу на навчання в іншу школу. Цих шести років навчання в початковій школі достатньо, щоб виявити й розвинути здібності дитини. Відомий американський педагог і психолог Семюель Бенджамін Блум стверджував, що дитина розвиває свій інтелект на 50 відсотків саме в дошкільному віці. Цю думку підтримували і Василь Сухомлинський, і Костянтин Ушинський. У Новій українській школі важливо забезпечити ті 50 відсотків інтелектуального розвитку, враховуючи природні задатки дитини. Адже неможливо виховати математика, поета чи філософа, якщо немає відповідних здібностей. Нині я критикую у монографії «Нова українська школа в творах українських педагогів Костянтина Ушинського та Василя Сухомлинського» не лише приховану марксистсько-ленінську методологію, яка простежується й у Законах України «Про освіту» та «Про повну загальну середню освіту». Проблема в тому, що в цих законах відсутній принцип природовідповідності, хоча він має понад чотирьохсотлітню історію. Ян Амос Коменський ще чотири століття тому наголошував: навчання має відповідати природі дитини. Підручники повинні враховувати вікові особливості й досвід учня. Погане навчання, казав він, — це не провина дитини, а слабкість учителя. Цей принцип підтримували Песталоцці, Ушинський, Сухомлинський. Вилучення принципу природовідповідності із Закону «Про освіту» фактично означає твердження, що всі діти народжуються з однаковими здібностями до математики, музики чи співу. Я з цим не погоджуюся: діти народжуються різними. Ще в 70-х роках ХХ століття існувала настанова, що вчитель не міг ставити оцінку нижчу за «трійку». Водночас уже тоді визнавали, що діти мають природні задатки, які потрібно розвивати: до 50 відсотків у дошкільному віці, 30 — у початковій школі й решту 20 — упродовж життя. Отже, підручники мають бути «за здібностями», а не «для всіх», тобто адаптовані до віку й рівня учнів. Інакше ми ризикуємо втратити головне — природні здібності дитини, які формуються саме в ранньому віці.
— Які ключові аспекти виховання та розвитку в дошкільному закладі потрібно врахувати, щоб дитина, йдучи до школи, була готова безперервно розвиватись і вдосконалюватися?
— Саме слово «освіта» націлює вихователів дошкільних закладів розвитку на те, щоби дитину навчити писати, рахувати, читати. І часто вони не задумуються над тим, що основне завдання таких закладів — розвивати інтелект дитини. Не просто чогось навчити, а навчити думати. Чи часто вихователі ставлять собі запитання: чи те, як я проводжу час із дітьми, як їх вчу, розвиває пам’ять, увагу, уяву, чи змушує їх логічно думати? Напевно, що ні. А саме під таким кутом потрібно розвивати дошкільнят, а не «напихати» їх певними знаннями. Василь Сухомлинський зауважував, що у початковій школі треба сформувати той інтелектуальний інструментарій, за допомогою якого дитина може сприймати, розуміти та засвоювати чимраз більший обсяг знань. Іншого інструменту нема. От і виходить, що нинішніх дошкільнят навчили читати й писати, а момент розвитку пам'яті, мислення, уваги, спостережливості втратили. Така дитина в школі часто стає розгубленою. Вона не розуміє, що від неї вимагають, не може сприймати інформацію, бо її цього не навчили на певному етапі розвитку, не здатна засвоїти шкільний матеріал.
— Нині майже всі випускники шкіл прагнуть вступити до закладів вищої освіти. Проте чимало студентів уже після першого семестру полишають навчання — когось відраховують, а хтось самостійно вирішує піти. Це свідчить про те, що ще в школі учням бракує усвідомленого вибору власного шляху розвитку. Які риси важливо закласти учням у процесі навчання, щоб цього не відбувалося?
— Важливо закласти у процесі шкільного навчання такі риси й навички, які допоможуть дитині зрозуміти себе, свої здібності та нахили. Тут доречно згадати приклад Бельгії. Після шести років початкової школи учнів ділять на два напрями — професійний і академічний. За цей час цілком реально виявити здібності дитини без надмірного тестування. Далі ще два роки учні опановують шкільні предмети у спрощеній, доступній формі, що дає змогу краще засвоїти матеріал. У Бельгії навчальний процес диференційований, чого бракує в Україні. Неакадемічний напрям обирають діти, розум яких, як писав Сухомлинський, «на кінчиках пальців» — і цей розум потрібно розвивати. Уявімо клас, поділений на секції, де наочно представлені різні професії: столярні, слюсарні, електротехнічні, кулінарні тощо. Учень, маючи змогу «прогулятися» таким простором, реально знаходить себе у певній сфері. Якщо столярна справа не підходить — він шукає інший напрям. Учитель уважно спостерігає за нахилами дитини й допомагає зробити вибір. Так формуються групи за інтересами, а програму навчання підбирають відповідно: історикам — більше історії, майбутнім столярам — не загальна математика, а геометрія. Такий підхід наближає учня до усвідомленого вибору майбутньої професії. Уже за два роки дитина чітко розуміє, ким хоче стати. Нова українська школа має спиратися на принцип природовідповідності розвитку дитини. Водночас варто переглянути ще один методологічний принцип, успадкований із радянських часів, — обов’язкову середню освіту. Жоден досвідчений учитель не запевнить, що всі діти здатні здобути повноцінну середню освіту.
— Які конкретні кроки потрібно здійснити для відновлення та розвитку системи професійно-технічної освіти в Україні, щоб задовольнити потреби промислових підприємств у кваліфікованих робітничих кадрах?
— Проблема вирішиться сама собою, якщо зробити систему освіти, я знову наголошую, природовідповідною. Але я буду говорити про ще один методологічний принцип. Методологія, коли матеріальне передує духовному, продовжує своє існування й сьогодні. Ми часто помилково ототожнюємо духовне лише з релігійним. Але духовність значно ширша. Релігія — лише її частина. До духовного належать також мистецтво, освіта, література, історія — усе те, що формує внутрішній світ людини. Водночас не можна забувати про матеріальне. За комп’ютером корову не подоїш. Хтось має виконувати і цю роботу — незалежно від того, чи вона механізована, чи ручна. Тому навіть найновіші технології потребують кваліфікованих робітників, які здатні ними керувати. Тож постає питання: чи варто змушувати учнів дванадцять років сидіти за партою, щоб здобути повну середню освіту, якщо вже у 4–5 класах стає зрозуміло, що частині дітей важко сприймати й засвоювати інформацію в традиційному форматі? Саме тому важливо виявляти таких учнів і пропонувати їм альтернативні траєкторії навчання. Діти з практичними нахилами можуть здобувати професійні навички у спеціалізованих закладах, що не лише допоможе їм реалізувати свій потенціал, а й у перспективі позбавить проблеми дефіциту робочих рук. Реформування системи освіти має враховувати цей підхід. Перебуваючи у Франції, я мав нагоду запитати чиновника з обласного управління освіти, де навчається його син. У професійно-технічному закладі, відповів він. Я не сподівався це почути. У відповідь на моє здивування чиновник додав: «Так, син працює автослюсарем — ремонтує машини. Отримує достойну зарплату й має задоволення від роботи, бо вона йому до душі». Наш чиновник думає інакше. І попри те, що в нас є потужна профтехбаза, яка відповідає нині всім вимогам, охочих здобувати там професію мало. А з огляду на те, скільки молодих людей забрала війна, скоро не буде кому ані орати, ані сіяти.
— Нині близько 80 відсотків випускників ідуть у заклади вищої освіти, але багато з них невдовзі полишають навчання. Про що це свідчить? Що ви запропонували б для поліпшення процесу складання ЗНО?
— По-перше, проведення ЗНО у травні, коли ще триває навчальний процес, є недоцільним. Учні не встигають завершити програму, а поспіх лише шкодить якості підготовки. По-друге, абітурієнтам не слід призначати два чи три іспити в один день. Це лише підвищує рівень стресу та знижує результативність. По-третє, пора позбутися такого негативного явища, як масове репетиторство. Адже виходить парадокс: учні пропускають заняття в школі, йдуть до репетиторів, водночас учителі отримують зарплату за невідпрацьований час, а директори шкіл — нагороди, хоча фактично знання дітям дають батьки, які оплачують репетиторів, і самі репетитори. Це абсурд. Варто створити об’ємний посібник, що містив би всі можливі завдання ЗНО з розв’язками. Тоді учні могли б самостійно готуватися до вступу без додаткових витрат на репетиторів. Слід зважити й на те, що високі бали не завжди відображають реальні знання. Часто успіх залежить від випадковості: добрий сусід на іспиті чи вгадана відповідь. Це ставить під сумнів об’єктивність оцінювання. Можна взяти приклад з американських освітніх програм, де учні працюють за комп’ютером за програмою, яка не пропускає до наступного етапу, доки учень не засвоїть попереднього модуля. Такий підхід забезпечує реальне засвоєння знань, а не формальне проходження тестів. Система ЗНО конче потребує змін або суттєвого вдосконалення. Лише так можна забезпечити справедливе оцінювання та якісну освіту без зайвого стресу й абсурдних практик.
— Досвід оцінювання знань школярів якої країни ви б запропонували для використання в українських школах?
— Я вивчав досвід британської загальноосвітньої школи. І ось що скажу: наша дев’ятирічна або базова середня освіта охоплює 18 предметів до вивчення, британська — вісім, причому чотири обов’язкові й стільки ж на вибір. У старшій середній школі українські учні мають понад десяток предметів, британські — чотири на вибір. Перехід до старшої школи у Великій Британії передбачає складання 17 іспитів. Ці сімнадцять іспитів школярі складають із восьми предметів, часто по кілька з одного. Оцінювання здійснює незалежна комісія, що гарантує об’єктивність. А в нас що? Вступні вимоги до ЗВО низькі. Правда, на престижні спеціальності прохідні бали підвищили, але там, де недобір, — проходять усі, хто тільки може. Школярі масово стають студентами, і виходить: на ЗНО списали або вгадали відповідь, а з університету — відрахували. Державне замовлення спеціальностей відсутнє, натомість поширене комерційне навчання. Нині в Україні тільки понад 230 університетів на 30 мільйонів населення, тоді як в Італії на 61 мільйон — 60 ЗВО. Міністерство освіти і науки України видає ліцензії без урахування реальних потреб ринку праці. Та чи є сенс набирати абітурієнтів, які не відповідають рівню університету? Напевно, що ні. Професори можуть більше вкладати в науку і давати реальну користь державі без формального набору слабких студентів.
— Який основний принцип має бути закладено в нинішню освітню реформу?
— Фундаментальним принципом будь-якої освітньої реформи, незалежно від країни, має бути принцип природовідповідності. Я вкотре про це кажу. Освіта має враховувати індивідуальні здібності, темп розвитку та інтереси кожної дитини. Якщо учень не може засвоїти навчальну програму, він не складе іспитів під час переходу до старшої школи, а відтак не матиме можливості вступити до закладу вищої освіти. У різних країнах існують власні підходи, але всі вони так чи інакше спираються на цей принцип. Адже учні не є рівними за здібностями та можливостями, і давно назріла потреба диференціювати навчальний процес. Це складне завдання, проте воно є необхідним для формування справді якісної системи освіти.
— Сучасні школярі часто демонструють свою складну поведінку: хто недопрацьовує у вихованні — батьки, дошкільні заклади чи школа?
— Причин багато. Я вже частково торкався цього, коли говорив про посібники з національного виховання. Ми маємо діяти узгоджено, «бити в одну точку», а не так, що один виховує дитину на християнських засадах, інший — на атеїстичних; один навчає любові лише до себе, а другий — любові до Батьківщини. У результаті один піде захищати свою землю, але може залишитися без підтримки, а інший просто відкупиться. Людина з національним мисленням виховує патріотів, а вже потім налаштовує мозок на інтелектуальний розвиток. Я не говорив би про «неправильне» батьківське виховання — батьки виховують завжди. Але одні спрямовують його на правду й любов, інші — на брехню. Відповідно, й плоди виховання різні. Григорій Сковорода писав: «Якщо священник йде проти Бога, то він гірший від диявола». Я би перефразував ці слова: якщо батько виховує дитину на брехні, то він іде проти Бога. Адже Бог — це ідеал, правда й любов. Ви згадали про цькування дітей у школі. Воно часто виникає тому, що батьки забувають про любов до ближнього. Є діти, які кажуть: «А мені мама сказала, якщо мене хтось зачепить — вдарити так, щоб аж посинів». Хіба це виховання? Це не виховання. Якщо батьки до шести років неправильно виховували дитину, перевиховувати буде життя. Адже існує певний «сенситивний» вік — сприятливий як для навчання, так і для виховання. Якщо його проґавити, плоди солодкими не будуть. Я написав кілька посібників з національного виховання. Один із них — «Теорія і методика виховної роботи», що базується на християнських засадах. У ньому розглянуто всі позитивні й негативні риси та якості особистості. Якщо дитина не розуміє самого поняття «альтруїзм», «сумління», «совість», яка між ними різниця, то як вона сприйматиме виховання? Для кращого сприйняття цей посібник написав у віршованій формі.
— Відомо, що у вашому поетичному доробку понад десяток збірок. Що надихає на таку творчість, адже за освітою ви — математик?
— Я кажу саме «віршування», бо остерігаюся гучного слова «поезія». Рядки, які лягають на папір, мені диктує саме життя. Остання збірка має назву «Світ без воєн і тривоги». Вона народилася з нинішніх реалій. Сьогодні багато пишу на воєнну та політичну тематику. У віршованій формі вітаю вчителів і учнів. Також у моїх творах присутні християнські мотиви: третій розділ збірки має назву «Свята дорога веде до Бога». Так постає своєрідна історія. Особливе місце посідає цикл, який я називаю «Родинна свіча». Він присвячений дітям, онукам і правнуку. Внучкам на кожен день народження я писав віршоване привітання, а до їхнього повноліття видав книжку з цими поетичними дарунками. Занотовую думки у віршах скрізь — і в дорозі, коли їду автомобілем, і під час відпочинку. Так народжується моя віршована хроніка життя.
— Серед ваших пропозицій була схема повернення до України відомих вітчизняних вчених і висококваліфікованих фахівців. Як це реально сьогодні здійснити?
— Завдання дуже важке, попри те, що держава має достатньо ресурсів, щоб кожна людина в Україні почувалася впевнено й могла забезпечити свої базові потреби — їжу, житло, медичну допомогу, освіту. Але, на жаль, часто доходи такі низькі, що доводиться рахувати кожну гривню. Україна багата на землю, має освічених людей і потенціал для розвитку. Але нерівність у доходах і надмірні ціни створюють відчуття, що багатство країни не доходить до кожного. Одні категорії працівників можуть дозволити собі подорожі за кордон і нову техніку, інші ж заледве зводять кінці з кінцями. Цей контраст показує, що ресурси є, але розподіляються нерівномірно. Та все ж більшість українців кажуть, що хочуть жити достойно у своїй країні, і вірять, що держава зможе створити справедливі умови — спрямовувати інвестиції в соціальні програми, підтримку малого бізнесу, чесну податкову систему. Відтак кожен українець матиме шанс на гідне життя. Нерівність доходів залишається серйозною проблемою. І поки вона не вирішиться, повернути в Україну розумні голови буде складно.
— Які напрями досліджень у сфері педагогіки та інноваційної освіти ви вважаєте сьогодні найперспективнішими?
— У вищій школі чи середній, попри те, що це різні освітні ланки, і тут, і там важливим напрямом є технології навчання. Свого часу я склав монографію «Теоретико-методологічні засади моделювання нових технологій навчання в середніх і вищих закладах». На мою думку, дуже важливо змоделювати таку технологію навчання, яка мотивувала б учня до навчання, а студента — систематично працювати над тим чи іншим предметом. Я досі пам’ятаю викладача історії кпрс, який монотонно читав із пожовклих і пошарпаних часом папірців, схиливши голову над трибуною, цей предмет в інституті. Студенти в той час робили, що хотіли. Ось такі технології мають «вмерти», бо вони не потрібні. А були викладачі, яких ми слухали з відкритим ротом і на пари до них не йшли, а бігли.
— Як ви оцінюєте вплив цифрових технологій на сучасну освіту?
— Усього має бути в міру. А школам мало не що пів року нав’язують нові комп’ютерні програми. Ще до кінця не освоїли одну програму, як «зверху» вже спустили наступну і, треба чи ні, змушують вчителів її купити. Не заперечую проти комп’ютеризації. Добре, що з’являються програми, завдяки яким можна полегшити працю людям. Але комп’ютер не заб’є в голову формулу, поки студент сам її не зрозуміє і не засвоїть.
— Донедавна ви посідали посаду професора Львівської політехніки. Як ви мотивували студентів до активного навчання та досліджень?
— Насамперед я продумав, як вибудувати систему оцінювання. Адже всі студенти хочуть мати добрі результати. Я сказав так: студент, який не відвідує моїх занять, іспиту не складе. Але цього було замало — потрібно було зацікавити його настільки, щоб він не просто відсиджувався на парах, втупившись у телефон, а справді щось засвоював. Тоді я почав формувати систему навчальних параметрів, яких можна було досягти лише активною роботою на лекціях і семінарах. Коли в університеті заговорили про кредитно-модульну систему, я змоделював нову технологію навчання, описав її у своїй книжці й почав працювати за нею зі студентами — спочатку в Європейському університеті, а згодом у Львівській політехніці. Проте не можу сказати, що мені вдалося на сто відсотків заохотити студентів до навчання. Колись покійний академік Ігор Юхновський розповідав: «Коли мене хлопці кликали на футбол, я залізав на горище, де було сіно, обкладався книжками і читав, читав, читав». Але це був інший час. Так ставитися до навчання, як ставилися студенти мого покоління, сучасні, мабуть, уже не будуть. Ми не лише регулярно ходили на пари, а й після їх завершення по 4–5 годин сиділи в бібліотеках за книжками. Пригадую ще одну історію. Коли представник української делегації висловив міністру освіти Японії бажання послухати лекцію, той відповів: «Зараз покажемо, як у нас проходять лекції. Ходімо». Це було вже пізнього вечора, і здавалося дивним, що в такий час хтось може читати лекцію. Проте вони зайшли до приміщення, міністр відчинив двері до великої читальної зали, переповненої студентами, і сказав: «Ось як проходять наші лекції!». Чи багато ви бачили студентів у наших читальних залах у таку пору?..
— За весь період вашої педагогічної практики який шкільний експеримент був найуспішнішим? Скільки експериментів провалено?
— Найуспішніший експеримент відбувся під час переходу шкіл на навчання дітей із шести років. До нього були залучені чотири райони в різних регіонах України. Я також брав у ньому участь. Експеримент був організований за всіма канонами педагогічної та психологічної науки: розроблено концепцію, підготовлено відповідні програми. Підручники для учнів 1–3 класів створювали науково‑педагогічні працівники тодішнього Інституту педагогіки. Учителі шкіл мали можливість спілкуватися з авторами підручників під час зустрічей у навчальних закладах — учасниках експерименту. Це були справді потужні педагоги, і їхній високий науковий рівень відчувався в усьому.
— Як відбувається співпраця загальноосвітніх шкіл із закладами вищої освіти, зокрема з Львівською політехнікою?
— Щороку з нашого закладу освіти до Львівської політехніки вступають десятки студентів, зрештою як і до інших закладів вищої освіти. Вступ через ЗНО, повномасштабна війна внесли свої корективи у взаємини між середніми і вищими закладами освіти. У нашому ліцеї раніше працювали літні математичні школи, у яких учні, зокрема зі Львова, відпочивали й поглиблювали свої знання з математики… До їх навчання запрошували викладачів із закладів вищої освіти Львова. Плануємо відродити й поглибити їхню діяльність.
— Якими здобутками можете похвалитися як голова Всеукраїнського товариства «Рідна школа»?
— Без державного фінансування видавати книжки та наукові альманахи надзвичайно складно. Проте нам уже вдалося видати 11 книг із серії «Видатні українські педагоги», остання з яких присвячена Маркіяну Шашкевичу. Ба більше — без жодної копійки державної підтримки ми створили Музей-садибу Маркіяна Шашкевича в с. Нестаничі, де він працював у 1838–1841 роках, поставили йому пам’ятник і облаштували меморіальний комплекс. До 200-річчя Тараса Шевченка силами «Рідної школи» видали збірку учнівських поетичних творів і творів відомих письменників, доповнивши її фотографіями та короткими біографічними довідками про дітей. Охочих братися за таку працю небагато, але ми продовжуємо цю справу. Також до ювілею Шевченка надруковано книгу дитячих малюнків. Крім того, проводимо з дітьми науково-практичні конференції, працюємо над серією «Рідне слово моє — в нім озвуться віки», видаємо дитячі поетичні збірки, адже в кожній школі є діти, які мають хист до творчості й потребують підтримки.
— Чи легко сьогодні бути керівником шкільного закладу?
— Ой, нелегко. Нині я очолюю Вузлівський опорний заклад загальної середньої освіти. Цьогоріч виповнилося 30 років відтоді, як ми першими і єдиними на Радехівщині створили такий заклад. Закон України «Про освіту» ухвалили лише у 2017 році, а ми ще з 1995-го, на базі звичайної середньої школи, власними зусиллями моделювали нову систему: окремо створили середню школу й окремо — ліцей для старшокласників. Нині в нашій об’єднаній територіальній громаді функціонують два освітні заклади: Вузлівський опорний заклад загальної середньої освіти та Радехівська загальноосвітня школа І–ІІІ ступенів № 1. З 2017 року обидва вважаються ліцеями. Ми маємо 30-річну історію, власні модульні технології та навіть свої підручники. Наприклад, підручник з математики складався з трьох рівнів: для учнів із найнижчим рівнем підготовки, для середнього рівня та для особливо здібних. Спочатку наш заклад мав назву «Природничо-економічний ліцей», і в такому статусі він проіснував 25 років. До нас приїжджали діти з усіх куточків Радехівщини, щоб навчатися за різними природничо-економічними профілями. Основними дисциплінами були математика, інформатика, а також історія та англійська мова. Після початку війни у 2014 році багато батьків, з міркувань безпеки, не наважувалися відпускати дітей у віддалені навчальні заклади, тому кількість учнів зменшилася. Тоді я об’єднав ліцей і школу, і наш заклад дістав назву «Вузлівський навчально-виховний комплекс ЗОШ І–ІІІ ступенів — ліцей». У такому форматі він проіснував шість років. Цього року назву знову змінили — на «Заклад загальної середньої освіти». Я довго доводив, що такої назви не існує: її немає ні в Законі України «Про освіту», ні в Законі України «Про повну загальну середню освіту». Є чітко визначені типи: початкова школа, гімназія, ліцей. А «заклад загальної середньої освіти» — це лише загальна категорія, так само як «заклади вищої освіти», до яких входять університети, академії, політехнічні інститути різних міст із властивими їм назвами.
— Які ключові моменти викладені в резолюції останнього — VІ Всеукраїнського педагогічного конгресу?
— Верховній Раді ми запропонували проєкт Закону України «Про державно-громадське самоврядування». В Україні досі немає такого закону, а його ухвалення вкрай потрібне. Міністерству освіти і науки рекомендували затвердити положення про профільне навчання та вступ до закладів вищої освіти, а також проєкт Програми розвитку освіти в Україні на 2026–2030 рр. В ухвалі VІ Всеукраїнського педагогічного конгресу багато завдань поставлено МОН України. Але наші керівники не є підготовленими до керівництва освітою в Україні, не хочуть прислухатися до розумних думок громадських активістів і брати їх до виконання. На жаль, вони навіть не сказали «дякую» за матеріали, які ми їм надіслали. Кожен державний орган має відповідально виконувати свої функції. Проблем в освітній сфері чимало, і для їх розв’язання на ключові посади потрібно призначати компетентних людей з реальними ідеями, які варто впроваджувати й доводити до результату, а не обмежуватися формальними деклараціями, що зрештою дають лише «дірку від бублика».
