Дорогі політехніки, друзі!
Осінь цьогоріч видалася лагідною, ласкаво притишеною, наче хотіла подарувати нам дрібку сонця й тепла, зовсім як у поезії віртуозного українського поета Миколи Вінграновського:
«Так швидко відминули кавуни,
Відчервоніли з ними помідори,
І тишком-нишком ожили млини.
З шовковиць лист, з шовковиць лист учора
Упав тихенько, вухо опустив,
Як цуценя чи як руде телятко»...
Який настроєвий, спокійний осінній малюнок, але ж не про нас нинішніх, бо сьогодні ніхто з наших майстрів слова таких слів у своїй поетичній скарбниці не знайде. Адже 2025 рік, який завершує свою ходу, — це четвертий рік російсько-української війни, страшної, немилосердної, чорної за своєю сутністю і кількістю понівечених доль, навіки невиплаканих сліз, пекучого болю, якого нічим не втамувати, розбитих, потрощених міст, з люттю знищених гарних сільських садиб із виплеканими квітничками, де все перетворено на догоду московитському безумцю на прах. Це рік безнадійних пошуків родичами своїх найближчих, які пропали на війні, і тих, що житимуть ілюзією на їхнє повернення.
З багатьма нашими захисниками, які навчались або працювали у Політехніці й пішли захищати Батьківщину чи в Бахмуті, Макіївці, Мелітополі, Покровську, чи в інших українських містах, а звідти пішли у світ вічний, зустрічаємося тепер на наших стендах пам’яті у Львівській політехніці. Спокійні, зосереджені, усміхнені й такі молоді: на стенді інформація про їхнє життя, калина разом зі священною символікою нашого стяга... Таку страшну ціну платить Україна за Незалежність.
Сьогодні немає більшої честі й обов’язку, ніж служіння Україні в боях, тому так сакрально звучать слова Молитви, яку ще 1936 року написав підпільник ОУН Осип Мащак і яку нині бійці полку «Азов» читають як присягу:
«Україно! Свята Мати Героїв, зійди до серця мого, прилинь бурею вітрів кавказьких, шумом карпатських ручаїв, боїв славного завойовника батька Хмеля, тріумфом і гуком гармат, революцій, радісним гомоном Софійських дзвонів»…
Сьогодні ті, хто проходить повз стенди і стрічається з поглядами воїнів-політехніків, добре розуміють, що це війна смертельна за святе право жити на своїй землі. І замаркована вона Крутами, Базаром, Маківкою та тюрмою Лонцького у Львові.
А ті, що нині працюють у Політехніці, підтримують військо збором спільних коштів і особистими донатами. Слова пошани та щирої подяки нашим воїнам-героям за їхнє високе служіння Вітчизні на різних освітньо-наукових заходах висловлюють ректорка Університету Наталія Шаховська та керівники всіх його підрозділів.
Водночас перед нами усіма, хто вболіває за Політехніку, хто живе її напруженим і непростим ритмом, стоять завдання й вимоги в цей непростий і відповідальний час не понизити рівня освіти, не зменшити наукових здобутків. Адже Політехніка в році, що минає, здобула високі рейтингові позиції, входить до переліку найкращих закладів вищої освіти, є лідером серед технічних університетів України та посіла друге місце в рейтингу ЗВО України.
Праця останніх місяців року була особливо напруженою: підготовка й захист студентами магістерських робіт, консультації з теоретичного матеріалу та виконання лабораторних робіт, спільні міжнародні проєкти. Однак розуміємо, що щораз важче підтримувати належний освітній рівень, і, попри всі новітні методи оцінювання знань студентів, помічаємо, що якість освіти не тільки не підвищується, а або тупцює на місці, або подекуди й падає. Причину вбачаємо в тому, що через значно зменшену кількість стипендій на курс багато студентів, особливо з інших міст, не мають змоги самостійно оплатити своє перебування у Львові. Як з’ясувалося, всі студенти різних спеціальностей можуть знайти собі працю з непоганим заробітком. Значний відсоток студентів стаціонарного відділу влаштовуються на роботу, перетворюючись у такий спосіб на студентів-заочників. Як відомо, у престижних університетах світу такої практики не те що немає — її вважають неприйнятною.
Після завершення цьогорічних освітніх справ радісно було зібратися біля урочистої ялинки навпроти знаменитої Актової зали головного корпусу. Маленькі світляні вогники справили на всіх, хто зібрався 22 грудня біля ялинки, якесь чарівне, умиротворене враження. Ці миготливі вогники так весело танцювали навколо ялинки, сплітаючи дивовижні узори, щоб знову на якусь мить з’явитись і, наче бавлячись, щезнути. Цю традицію з ялинкою започатковано ще на Святого Миколая, і з’явилася вона за ректорства Юрія Бобала. А згодом прийшла і Маланка, і Великдень. Ректор дійово підтримував заходи, пов’язані з українською культурою та народними традиціями, вважаючи їх одними з визначальних у житті нації.
Якщо йти від вулиць Політехнічної або Глибокої до головного корпусу Політехніки, то здається, що ця дивовижна споруда витає в піднебессі, де на високому кам’яному аттику сидять три алегоричні фігури, які символізують три фахи — інженерію, архітектуру та механіку, з яких почалася Політехніка, Звідти, з високості, вони наче спостерігають за студентським морем, яке вливається у простір перед корпусом і швидко розбігається врізнобіч, поспішаючи на першу пару. Ця нестримна енергія вічної молодості не може не захоплювати.
А скільки сьогодні подібних постатей мало б сидіти на фронтоні Політехніки? Летять століття, несуть стрімкий розвиток віків — нові наукові галузі, нові спеціальності, змінюючи і тих, що стануть носіями новітніх напрямів, і сам світ. І що ще вражає: який геніальний розум подарував нам на віки вислів LITTERIS ET ARTIBUS («Наукам і мистецтвам»), записаний на аттику, який не змінили ні лихоліття, ні різні політичні структури й заради утвердження сутності якого працювали наші попередники і працюватимуть нащадки.
Усім нам, дорогі політехніки, у новому 2026 році довгоочікуваної Перемоги над лютим ворогом, мирних творчих днів, успіхів вам і вашим родинам, нових здобутків на добро рідної Політехніки та нашої України!