Час невблаганний. Він невпинно стирає сліди минулого, але є люди, які покликані цьому протистояти. Це реставратори — посередники між минулим і майбутнім, хранителі пам’яті, які повертають до життя те, що, здавалося б, уже назавжди втрачене. Вони не зводять храмів і замків, не пишуть ікон, але здатні загоїти кожну рану на фресці, що дихає століттями, розгладити кожну зморшку на обличчі старого архітектурного світу й воскресити із забуття цілу історичну добу. Вони відчувають і розпізнають об’єкт реставрації не як предмет, а як свідка епохи.
Та чи легко бути таким хранителем у сучасній Україні? На жаль, у час, коли культурна спадщина країни як ніколи потребує дбайливих рук, підготовка реставраторів стає викликом. Освітні програми часто не встигають за потребами часу, матеріальна база виявляється застарілою, а доступ до сучасних технологій — обмеженим. Та, попри всі перешкоди, є ті, хто обирає шлях реставрації — шлях, який наближає до збереження національної душі.
Про виклики у підготовці реставраторів розповідає завідувач кафедри архітектури та реставрації Інституту архітектури та дизайну Національного університету «Львівська політехніка», доктор архітектури, професор Микола БЕВЗ.
— Миколо Валентиновичу, чи існує сьогодні в Україні системна модель підготовки реставраторів, яка враховує спеціалізацію за типами об’єктів, практичну підготовку та міждисциплінарний підхід?
— Загалом в Україні підготовка реставраторів ще не досягла рівня ідеальної освітньої моделі. Реставрація — широка галузь, яка охоплює різні предметні сфери: архітектурні та археологічні пам’ятки, твори мистецтва, музейні колекції, архіви, пам’ятки техніки, як, скажімо, експонати Музею техніки у Львівській політехніці. Усі ці об’єкти потребують реставрації, і кожен напрям має свою специфіку. Реставрація паперу в архівах і стародруках, наприклад, суттєво відрізняється від реставрації архітектурних пам’яток. Хоча загальні принципи реставрації — збереження автентичності, історичної форми, недопустимість втручання чи змін — є спільними для всіх об’єктів, їх практичне застосування кардинально різниться. Наприклад, для реставрації архітектурної пам’ятки треба знати старі мулярські техніки, види заправ, штукатурки, фарб, конструкцій, принципи роботи склепінь тощо. Натомість у реставрації паперу ці знання не потрібні — досить розуміти технологію виготовлення паперу, фарб, шрифтів та інші особливості друкованої продукції чи рукописних творів. І хоча реставрація базується на спільних міжнародно визнаних теоретичних засадах і методиках, кожна сфера потребує окремої професійної підготовки та спеціалізованих знань. Це абсолютно різні професійні поля, які не можуть бути охоплені однією універсальною освітньою програмою.
— Щоб створити таку модель, що для цього потрібно?
— Цілеспрямована державна політика, яка б усвідомлювала потребу у фахівцях такого профілю та створювала умови для їхньої підготовки за видами об’єктів. Це має бути відображено і в класифікаторах спеціальностей, і в системі освітніх програм. Реставраторів слід готувати за видами творів мистецтва, творів предметної сфери. Реставратор меблів має зовсім іншу специфіку праці, ніж архітектор-реставратор. Чи можемо ми, наприклад, у Львівській політехніці готувати реставраторів технічних пам’яток? Так, можемо. Адже ми — політехнічний заклад, маємо механіків, відповідну матеріальну базу і можемо співпрацювати між кафедрами, щоб, скажімо, навчати реставрації автомобілів чи дизельного двигуна, створених на початку XX століття. Але чи багато знайдеться фахівців, готових працювати в цьому напрямі? Навряд чи. Сьогодні в Україні нема жодного навчального закладу, який би випускав спеціалістів, компетентних у сфері реставрації техніки. І це попри те, що в країні не бракує музеїв технічного профілю. Наприклад, у Львівському історичному музеї задумано створити відділ історії науки і техніки у приміщенні колишнього трамвайного депо на вулиці Вітовського. Формально він існує. Працівники музею мріють про його оновлення. Але хто їм у цьому допоможе? Існують також відомчі музеї, як-от Музей історії електрифікації Львівщини при обленерго. Отже, фахівці, що здатні підтримувати й реставрувати технічні експонати, сьогодні вкрай потрібні. Чи багато їх треба? Ні. На навчання слід було б набирати три-чотири особи на рік. Чи можна таку схему набору та навчання реалізувати в умовах Політехніки? Нереально.
— На вашу думку, яка проблема є найгострішою у сфері реставрації?
— Найбільша біда полягає в тому, що в Україні досі немає цілісного розуміння реставрації як комплексної широкої сфери діяльності, яку треба розрізняти за видами творів чи пам’яток і будувати як окрему галузь збереження та реставрації культурної спадщини. У 2000 році в Україні був ухвалений Закон «Про охорону культурної спадщини», яким передбачалося створення Державної служби охорони культурної спадщини. Однак до сьогодні вона так і не створена. Її функції виконує Міністерство культури, яке за останні роки неодноразово змінювало назву — від Міністерства стратегічних комунікацій до Міністерства інформаційної політики. На цьому тлі питання охорони та реставрації пам’яток опинилися на маргінесі державної політики. Реставраційну сферу діяльності в Україні держава не патронує. Немає системи сертифікації реставраторів, що ускладнює контроль якості робіт і професійний розвиток фахівців. Така ситуація ставить під загрозу збереження національної культурної спадщини. Не визначено, яких саме фахівців потрібно готувати, як розподілити освітні програми між закладами вищої освіти, які мають бути власне стандарти реставраційної освіти. Нерозуміння реставраційної проблематики є й на рівні Міністерства освіти і науки України. У класифікаторі освітніх спеціальностей, прийнятому міністерством у 2024 році, визначено, що реставрація можлива лише для творів образотворчого мистецтва. А як бути з рештою пам’яток — архітектури, містобудування, декоративного мистецтва, науки й техніки, рукописами в архівах тощо? Як створити реставраційну освітню програму у ЗВО, якщо в реаліях сьогодення міністерства вважають, що фахівець з такою освітою не потрібен? Як реставрація була занедбана в радянський період, такою вона є й нині. А може, ситуація навіть гірша. Адже в радянському освітньому класифікаторі була спеціальність — «Реставрація пам’яток архітектури, реконструкція історичних об’єктів». Хоча пам’ятки тоді часто прирікали на занепад і руйнування, сама наявність спеціальності дала змогу у 1992 році створити першу в Україні кафедру архітектурної реставрації — кафедру реставрації і реконструкції архітектурних комплексів. Вона й досі єдина в державі, працюючи на ентузіазмі та високій свідомості викладачів — без жодної підтримки з боку держави. У радянський період в інститутах прикладного та декоративного мистецтва готували виключно музейних реставраторів. Підготовку фахівців з реставрації інших типів пам’яток не проводили — бо їх просто не потребували. Лише у 2006 році ми відкрили у Львівській політехніці підготовку реставраторів творів мистецтва з каменю — напрям, який доти в Україні взагалі не існував. Це було логічне рішення: саме тут є відповідний науковий і технічний потенціал. Ми маємо Інститут хімії та хімічних технологій, Інститут будівництва та інженерних систем, Інститут архітектури та дизайну, глибокі знання з історії архітектури. Тобто ми здатні готувати реставраторів творів мистецтва з натурального та штучного каменю — адже саме такі елементи прикрашають чи не кожну архітектурну пам’ятку нашого регіону. Проблематика реставраційної галузі набагато ширша. В Україні є унікальні історичні міста — це окремі об’єкти охорони. Вони також потребують реставрації. Погляньмо на центри наших міст — всюди втрачено унікальні комплекси забудови ринкових площ. Візьму лише кілька прикладів найвідоміших міст, як-от: Жовква, Жидачів, Тернопіль, Бучач, Бережани. У межах архітектури є кілька спеціалізацій: реставрація інтер’єру — одна сфера, реставрація пам’яток загалом — інша, реставрація історичних міст і містобудівна реставрація — ще інша. І все це має бути «одягнене» у відповідну систему державних норм: освітніх, будівельних, архітектурних, а також у нормативи для всіх галузей, включно з музейною реставрацією. На жаль, такої системи наразі не існує. Немає й ліцензування та сертифікації спеціалістів і реставраційних робіт. Сьогодні ці роботи може виконувати будь-хто. Наприклад, будівельників-реставраторів в Україні попросту не готують. Це створює величезні проблеми у процесі реалізації реставраційних робіт на пам’ятках.
— Яких наслідків можна очікувати за таких обставин?
— Наслідки очевидні: Україна прагне вступити до Європейського Союзу, але наразі вона до цього не готова — принаймні в нашій галузі. У ЄС існує чітке законодавство, яке не допускає порушень. Там навчають реставраторів за всіма необхідними напрямами. Ми ж постійно звертаємося до Міністерства культури з проханням комплексно розглянути проблему підготовки фахівців реставраційної сфери. На жаль, зрушити справу з мертвої точки поки що не вдалося. Для вирішення цих питань потрібна участь кількох міністерств. Однак наразі нема ні міжвідомчої координації, ні державної політики, яка б визначала й розуміла важливість реставрації як фаху. Як наслідок, маємо парадокс: у нових класифікаторах спеціальностей реставрація фактично відсутня. Як працювати в таких умовах? Наразі працюємо виключно на ентузіазмі. Але ініціатива має виходити від відповідних державних служб, які б розуміли й усвідомлювали цю проблему. Якщо ми справді прагнемо до Європейського Союзу, то, вважаю, всім закладам вищої освіти варто об’єднатися та колективно звернутися до Європейської Унії. Можливо, саме так активуємо діяльність уряду України щодо розв’язання згаданої проблеми. Численні звернення до Міністерства культури й Міністерства розвитку громад та територій наразі не дали жодного результату. Причому наша місія — навчати, а не витрачати час на доведення власної значущості. Проте сьогодні ми змушені постійно переконувати, що наша діяльність конче потрібна.
— Яке значення має професія реставратора в сучасному українському контексті?
— Чому війна прийшла в Україну? Чому росія напала на нас? Тому що її мета — знищити нашу ідентичність: нашу мову, нашу культуру, наші пам’ятки, нашу цивілізаційну спадщину. Це не просто війна за території — це війна проти самої сутності українства. А хто стоїть на передовій захисту цієї ідентичності? Реставратори насамперед. Саме вони — охоронці нашої пам’яті, нашої правди, нашої спадщини. Їхня робота — не лише фізичне відновлення зруйнованих об’єктів. Вони документують, досліджують, пишуть, доводять автентичність, демонструють цінність кожного елементу нашої культури. Вони повертають до життя те, що ворог намагається стерти. У сучасних умовах професія реставратора набуває стратегічного значення. Їхні зусилля — це не просто фахова діяльність, а форма спротиву. Це зброя, яка може бути потужнішою за артилерійський дивізіон чи навіть цілу бригаду, бо те, що ми відновлюємо, — це не каміння. Це історія, це правда, це доказ нашої тяглості, нашої глибини, нашої цивілізаційної сили. Реставрація є актом культурного опору. Адже добре відомо, що як в імперський час, так і в радянський період російська влада проводила політику знищення української культури та спадщини. Дуже яскравий приклад, який усі ми добре знаємо: на Донеччині чи Луганщині не збережено жодної автентичної церкви. Усі вони були знищені, щоб стерти автентичні ідентичні риси регіону. До відновлення незалежності України в 1991 році у цьому регіоні в реєстрі пам’яток значилися лише пам’ятники діячам комуністичного руху. Інший факт — на Волині чи Рівненщині ще в XIX столітті всі українські церкви були перебудовані в так званому синодальному російському стилі. Діяла заборона на власну архітектуру. Тільки вдумайтеся! Релігійна громада не могла побудувати храм у формах, які були властиві нашій архітектурній культурі від часу прийняття християнства в Х столітті. Тому кожен відновлений храм, кожна збережена фреска, кожен віднайдений артефакт — це виклик імперській брехні. Це демонстрація того, що росія — не носій цивілізації, а загарбник, який діє за логікою XIX століття: привласнення, знищення, переписування історії. Тому сьогодні реставратори — не просто фахівці, а воїни культурного фронту. Їхня праця — це внесок у перемогу, у збереження нашої сутності, у майбутнє, де Україна постає не лише як держава, а як носій глибокої, багатовікової, незламної культури.
— Як війна вплинула на потребу в реставраційних кадрах?
— Війна значно підвищила потребу в реставраційних кадрах через масове пошкодження культурної спадщини та необхідність її збереження. Зруйновано цілі міста. На сьогодні загарбником знищено вже понад 2000 об’єктів культурної спадщини. Це створило безпрецедентний попит на фахівців, здатних проводити реставрацію, консервацію та давати оцінку стану пам’яток. Зауважу, що в Україні гостро бракує реставраторів, архітекторів, інженерів і майстрів, які мають досвід роботи з історичними матеріалами та технологіями.
— Чи підготовлені нині випускники Львівської політехніки до роботи в умовах руйнування культурної спадщини?
— Питання підготовленості реставраторів складне. Насамперед слід розуміти, що ми на кафедрі випускаємо фахівців за двома різними галузями знань — з архітектури та містобудування (спеціалізація «Реставрація пам’яток архітектури, реконструкція архітектурних об’єктів») і з галузі «мистецтво» (спеціальність «Образотворче мистецтво, реставрація»; спеціалізація «Реставрація творів мистецтва з каменю»). І за першою, і за другою спеціалізацією ми єдині в Україні готуємо фахівців. Якщо говорити про архітекторів-реставраторів, то головна проблема в тому, що ми навчаємо їх лише півтора року — на магістерському рівні. На рівні бакалаврату підготовка є загальною. За півтора року (три семестри), з яких один семестр іде на дипломне проєктування, підготувати кваліфікованого реставратора неможливо. Мусить бути окрема спеціальність з можливістю вчити студента від першого до шостого курсу. Якщо кафедра архітектури та реставрації Львівської політехніки щороку випускає одну групу фахівців, це не означає, що всі вони одразу готові до практичної реставраційної роботи. Рівень підготовки різний: хтось захищається на «трійку», хтось — на «п’ятірку». Є сильні студенти, є слабші. Але сам факт, що університет готує таких спеціалістів і вони вдосконалюються у процесі роботи — уже позитивний. Це дає шанс охочим реалізувати себе в цій сфері. Однак, зважаючи на масштаб майбутніх робіт, Україні потрібна не одна, а кілька кафедр архітектури та реставрації — у Харкові, Одесі, Києві, Дніпрі. Захід України ми покриваємо, але цього недостатньо. Навіть якщо кадри будуть — їх катастрофічно не вистачатиме. Проте є й інша важлива проблема. Реставратори не зможуть ефективно працювати без підтримки науково-дослідних інституцій. Адже реставрація — це передусім науково-дослідницька, науково-проєктна та практична консерваційна й реставраційна діяльність, що тісно пов’язана з науково-лабораторною складовою. Тобто фахова реставрація зруйнованого об’єкта мусить базуватися на його повному вивченні — які були автентичні штукатурки, яка заправа, з якого матеріалу виготовлено декоративні елементи, які фарби у малярській декорації тощо? Тому реставраційні роботи прив’язані до спеціалізованих науково-дослідних лабораторій. Сьогодні в Україні є лише один такий науково-дослідний центр, а вони мають бути в кожному регіоні. Логічно, що мали б бути і при університетах, де є реставраційна освіта. Ми самотужки створюємо таку науково-лабораторну одиницю при кафедрі з допомогою іноземних партнерів. Вони розуміють з півслова цю проблему і стараються допомогти. Так ми започаткували лабораторію цифрових технологій для інвентаризації пам’яток і документування творів мистецтва. Я хочу подякувати за допомогу фундації RedArch зі США, голландському Фонду принца Клауса, фундації «Рицарі Колумба», реставраторам Юрієві Янчишину та Мирону Стахіву, іншим партнерам кафедри.
Спробуймо поглянути на порушену тему відбудови спадщини в урбаністичному контексті. Агресор уже зруйнував десятки наших історичних міст. Не можна говорити про відбудову одного зруйнованого міста, як-от Бахмут, у спрощеному ключі. Його не можна відновити абияк, у тих формах, в яких він існував до руйнування. Крім того, що Бахмут — це символ нашої незламності, він має урбаністичну історію. Бахмут був повністю перебудований у радянський час (зрештою, як і кожне українське місто на сході України). Бахмут має свою легенду, давню суто українську історію, власні цікаві містобудівні й архітектурні елементи розвитку, які вже зазнавали руйнувань у часи російської імперії та СРСР. Це місто, засноване у XVI столітті на ренесансних засадах, потребує для проєктування відбудови фахівців, які розуміють його сутність. Можна звести сто нових будинків, але що вони символізуватимуть? Нічого. Ми маємо відбудувати нашу ідентичність. А Бахмут є одним із ключових елементів ідентичності Східної України. Його відновлення — це реставраційне завдання. І без відповідних спеціалістів не обійтися. Тут постає ще одна проблема: реставраційні роботи мають базуватися на глибоких наукових дослідженнях. Щодо Бахмута, то це історико-містобудівні, археологічні, мистецтвознавчі дослідження. Там є пам’ятки архітектури, що перебувають у руїнах, і їх треба дослідити. А для цього необхідна лабораторна база. Потрібно ретельно дослідити розвиток розпланувальної структури міста, її ренесансні корені та пізніші трансформації. Без таких знань — реалізувати завдання з відбудови міста на реставраційних засадах неможливо. А чи потрібна нам відбудова цього міста в радянському стилі? Думаю, що ні. Ми повинні дослідити його автентичні риси і на них базувати відбудову, на засадах регенерації автентичних розпланувальних елементів XVI століття. А це вже реставраційно-містобудівне завдання. Другий аспект — підготовка реставраторів творів мистецтва. Тут справа набагато краща, оскільки студенти навчаються шість років від першого курсу. Наші випускники вже створили у Львові кілька реставраційних фірм, які успішно працюють на реставрації фасадів будівель, балконів, кам’яних творів мистецтва. Натомість спеціалізованих архітектурних реставраційних фірм нема. Сьогодні їх створити нереально. Тому що для проєктування реставрації пам’ятки архітектури не потрібно мати сертифікат архітектора-реставратора. Нонсенс. Але такі реалії.
— Чи має лабораторну базу для реставраційних досліджень Львівська політехніка?
— Ні. На кафедрі архітектури та реставрації, як уже сказав, ми почали створювати лабораторію власними зусиллями — виключно за грантові кошти. Політехніка поки що не придбала для нас жодного приладу, крім комп’ютерної техніки, яку стандартно купують для кожної кафедри. Ми пробували створити так званий реставраційний лабораторний центр колективного користування, проте Міністерство освіти в час війни цю
програму ліквідувало. Зрозуміло, що самотужки університет не здатен створити лабораторію. Скажу більше: нині ми, реставратори, працюємо в непристосованих приміщеннях, причому в пам’ятці архітектури XIX століття (колишній Палац правосуддя, нині 19-й корпус). Нашими зусиллями в цьому корпусі реставровано актову залу, а також унікальні розписи авторства Тадея Попеля у вестибюлі будівлі (за цю роботу кафедра у 2017 році була нагороджена премією обласної адміністрації імені Б. Возницького). Найгірші умови в університеті — саме в реставраторів. Але ми працюємо, бо знаємо, що наша справа потрібна. І, на жаль, крім нас, цього ніхто не розуміє.
— Наскільки популярною серед абітурієнтів є професія реставратора?
— Професія реставратора не те щоб була непопулярною — вона просто невідома. На ринку праці реставратори фактично незатребувані. Як я вже зазначав, промоцією реставраційної галузі опікується держава, яка має відповідні механізми підтримки — від державних нагород до професійних кваліфікацій. Наприклад, у США всі місця на реставраційних кафедрах безплатні. Студент не платить за навчання, а якщо він успішний, то ще й отримує стипендію. Тому конкурс на реставрацію в них — кілька осіб на місце. Це попри те, що вступні вимоги дуже високі — якщо вступаєш на реставрацію творів мистецтва, потрібно скласти тест з хімії. Окрема проблема — ніде у світі не випускають бакалаврів-реставраторів. Реставратор — це завжди магістр із шестирічним навчанням та «інтернатурою», перш ніж він починає практикувати. Фахівець повинен здобувати реставраційні розряди, адже неможливо доручити реставрацію фрески XVI століття початківцю. Таку роботу має виконувати людина з багаторічним досвідом. Якщо студент виконав дипломну роботу на дуже високому рівні, то йому можна було б надати початковий розряд реставратора. Потрібно сформувати чітку систему підготовки фахівців, визначити критерії їх оцінювання, кваліфікації, заохочення тощо. Наразі цього нема. Тому навчатися в нашому університеті приходять переважно ті діти, які в родинах мають глибше ознайомлення з традиціями. Професія реставратора для багатьох залишається абсолютно невідомою — чимось із розряду космічного.
— Як підвищити, збудити інтерес молоді до реставрації?
— Чи здатен колектив із п’ятнадцяти викладачів, що працює за двома напрямами — архітектура (спеціальність «Реставрація і реконструкція архітектурних об’єктів») та мистецтво (спеціалізація «Реставрація творів мистецтва з натурального і штучного каменю»), — змінити ситуацію з промоцією цієї спеціальності на державному рівні? Звісно, ні. Ми робимо те, що можемо: організовуємо виставки, беремо участь у різноманітних акціях, працюємо з музеями й досягаємо результатів, завдяки яким маємо позитивні зрушення на локальному рівні. Але завдання глобальне. Наша місія — готувати фахівців. За кордоном при міністерствах культури діють цілі інституції, які архівують культурну спадщину, здійснюють промоцію, видають книги, альбоми тощо. Якби й в Україні були створені державна служба охорони культурної спадщини, національний інститут спадщини, центр документації культурної спадщини та відповідні структури при Міністерстві культури, то функціонування таких інституцій у співпраці з університетами дало б потужний ефект у збереженні, охороні, реставрації й популяризації спадщини та формувало б потребу у відповідних спеціалістах. Співпраця з нами була б затребуваною, і ми могли б вкладати свої зусилля в спільну справу — «класти яйця в один кошик», як то кажуть. І це б працювало. Наразі ж в Україні не існує відповідного відділу, не кажучи вже про те, що в нинішній ситуації в державі мало б бути створене окреме міністерство відбудови історичних міст, реституції та реставрації культурної спадщини. Адже йдеться про різні типи спадщини: архітектурну, археологічну, музейні колекції, пам’ятки містобудування, об’єкти науки і техніки тощо. Чи можу я особисто на це вплинути? Ні. У цьому напрямі має діяти державна політика, мають працювати державні інституції.
— Які актуальні проблеми підготовки реставраторів творів мистецтва потребують особливої уваги?
— Однією з ключових проблем є недостатнє забезпечення науково-лабораторним обладнанням. Підготовка реставратора, який працює виключно вручну, вже не відповідає сучасним вимогам. Сьогодні потрібні лазерні сканери, можливість проведення хімічних аналізів, використання спеціалізованих комп’ютерних програм. Для цього при кафедрі архітектури та реставрації має бути хімічна мікролабораторія, сучасні прилади та інструментальне забезпечення, яке ми наразі збираємо буквально по крупинці. Нещодавно нам вдалося придбати два якісні електронні мікроскопи — це, вважаю, важливий крок уперед.
— Які практичні навички здобувають студенти у Львівській політехніці?
— Усі наші роботи реальні. Формальних практик у нас нема, оскільки в університеті запроваджено таку систему, яка фактично їх скасувала. Натомість ми компенсуємо це тим, що всі завдання студенти виконують на реальних об’єктах. Навіть курсові роботи — від інвентаризаційних досліджень до проєктів реставрації — здійснюють виключно на справжніх пам’ятках Львова, Жовкви чи інших міст. Це дає змогу студентам безпосередньо працювати з об’єктами та глибше розуміти їхню проблематику. Ми не обмежуємося лише теоретичними знаннями — обов’язково доводимо їх до практичного застосування. Проте маємо обмежені інструментальні можливості. Часто, працюючи на об’єкті й відбираючи проби, змушені передавати їх на петрографічний аналіз до інших установ, хоча теоретично могли б виконувати це самостійно. Є й інша проблема: ми мусимо співпрацювати під час кожної, навіть найменшої реставраційної роботи з хіміком, але це має бути не просто хімік, а фахівець із реставраційною спеціалізацією. А де його взяти, якщо в закладах вищої освіти України таких спеціалістів не готують? Для того щоб працювати в реставрації, класичний хімік повинен відбути спеціалізоване підвищення кваліфікації. Сьогодні ми домовляємося з нашими американськими партнерами про вирішення цього питання через одно-дворічне стажування в реставраційній лабораторії у США. Ми мали прекрасне партнерство з науково-дослідним інститутом «Конрест» із Києва, але, на жаль, ця інституція припинила свою діяльність через брак реставраційних замовлень.
— Як міждисциплінарні підходи реалізуються в освіті реставраторів? Чи обов’язковим є для студентів, які готуються стати реставраторами, вивчення хімії, фізики, біології, інших дисциплін, пов’язаних з мистецтвознавством?
— Підготовка реставратора чи архітектора-реставратора творів мистецтва — процес міждисциплінарний. Він поєднує знання з природничих наук, мистецтвознавства та практичні навички. Хімію студенти вивчають задля розуміння складу матеріалів — фарб, лаків, металів, тканин, а також процесів старіння та взаємодії з реставраційними речовинами. Фізика дає знання, потрібні для аналізу структурної стабільності об’єктів, впливу на матеріали світла, температури, вологості. Біологія допомагає виявляти біологічні пошкодження, як-от пліснява, грибки, комахи. А без історії мистецтва, теорії та практики живопису, графіки, скульптури, іконографії та стилістичного аналізу неможливо буде зрозуміти стилістику й контекст творів, відтворити техніки майстрів минулого та точно датувати об’єкти. Такі підходи дають змогу формувати нове покоління реставраторів, здатних працювати в складних умовах з урахуванням сучасних викликів — від воєнних загроз до цифрової трансформації культурної спадщини. У навчальному плані згадані дисципліни передбачені, але їх обсяг недостатній. За кордоном — у Франції, Польщі, Великій Британії — реставратора готують щонайменше шість років. Адже реставратор — як лікар: він працює з пам’яткою, яку потрібно «лікувати» й рятувати. Там спеціалізована освіта триває від першого до шостого курсу. А що маємо ми? Чотири роки бакалаврату за загальною програмою, і лише на третьому-четвертому курсах — вибіркові реставраційні блоки. Але не факт, що студенти, які їх обрали, продовжать навчання у магістратурі. По-перше, не всі проходять за рейтингом, а по-друге, навіть якщо проходять, то нерідко обирають іншу кафедру. Часто маємо ситуацію, коли студент приходить до мене на магістратуру, але це не той, хто вивчав вибіркові блоки, а той, хто приїхав з Києва чи з Полтави, свідомо намагаючись здобути знання з реставрації. Але такий студент зовсім не має відповідних початкових знань. Як наслідок, триває напружена робота впродовж трьох семестрів, з яких останній — підготовка дипломного проєкту. Реально ж доводиться два семестри працювати зі студентом понад норму. Але ці студенти вже є нашими соратниками й партнерами. Спеціально для них ми відкрили програму подвійних дипломів з Державним університетом «Люблінська політехніка» у Польщі. Під час третього семестру наші студенти їдуть на навчання до Любліна й захищають диплом у Люблінській і Львівській політехніках. В університеті Любліна лекції для наших студентів читає президент польського національного комітету ІКОМОС — професор Б. Шмигін. Студент на таких студіях здобуває знання від фахівців найвищого рангу. За кордоном лише після шести років спеціалізованої освіти та двох років «інтернатури» випускники можуть працювати реставраторами. У нас же талановиті діти, які після університету працюють на ентузіазмі, самовдосконалюються та самонавчаються. Такі наші реалії. Ми покладаємося на те, щоб прищепити студентам любов до пам’ятки й дати їм розуміння унікальності та цінності спадщини, знищення якої не можна допустити. Однак через те, що система підготовки реставраторів в Україні фактично не сформована, ми змушені працювати в надзвичайно несприятливих умовах.
— Які дисципліни слід інтегрувати насамперед для ефективної підготовки реставраторів?
— Шість років спеціалізованої освіти. Інакшої відповіді я не маю, тому що говорити про пріоритетні дисципліни нема сенсу, якщо нема належного освітнього процесу. У сфері архітектури ми маємо серйозну проблему: хоч би як я намагався «викручуватися» з дисциплінами, усе зводиться до індивідуальної роботи зі студентами. Ми просто втягуємо їх у нашу орбіту, зацікавлюємо, мотивуємо. На кафедрі є два напрями, і щодо реставрації творів мистецтва ситуація значно краща. Це окрема спеціальність. Хоча, на жаль, Міністерство освіти і науки України загнало її в кут — у класифікаторі спеціальностей вона позначена як «Образотворче мистецтво і реставрація». Тобто художника і реставратора поставлено на одну траєкторію, хоча їхні компетентності абсолютно різні. Добре, що ми маємо змогу формувати власну освітню траєкторію завдяки освітньо-професійній програмі, де закладаємо ті предмети, які справді потрібні. Відтак у напрямі реставрації творів мистецтва готуємо студента як реставратора — від першого року навчання до останнього. Маємо також спеціалізації: камінь і дерево. Відповідно, можемо навчати студентів теорії реставрації, історії мистецтва, розуміння матеріалів, реставраційного матеріалознавства — тобто дати базову освіту. Далі, очевидно, спеціальні дисципліни, без яких реставратор не може вважатися фахівцем: як ліквідувати пошкодження на пам’ятці, як боротися із зоологічними та біологічними ураженнями. Також важливо навчити, як зміцнювати матеріали, якими засобами це робити. Ці знання пов’язані з матеріалознавством, нанотехнологіями, наноматеріалами, історичними матеріалами. Поєднання історичного матеріалознавства з новітніми матеріалами — найбільш прогресивна сфера, яка постійно змінюється і яку обов’язково треба викладати студентам.
— Які цифрові технології застосовуєте в навчальному процесі?
— У навчальному процесі ми активно використовуємо цифрові технології, зокрема фотограмметричні засоби. Водночас не здійснюємо формотворення та цифрової обробки предметів мистецтва чи архітектури. На жаль, не проводимо й лабораторних аналізів, оскільки власної лабораторії не маємо. У виняткових випадках, коли без таких досліджень не обійтися, замовляємо їх в інших лабораторіях.
— На вашу думку, які переваги дає участь у міжнародних проєктах?
— Наша кафедра є лідером серед усіх кафедр інституту за рівнем міжнародної співпраці. Ми активно співпрацюємо з науковцями у сфері реставрації з багатьох країн, зокрема зі США, Німеччини, Польщі та Італії. Ці партнерські зв’язки надзвичайно цінні — ми маємо підтримку, обмінюємося досвідом і беремо участь у спільних дослідженнях.
На жаль, від початку війни не можемо скеровувати студентів на навчання за кордон. Проте кафедра залучена до програми подвійних дипломів для архітекторів, участь у якій наразі доступна лише для студенток. Великий потенціал вбачаємо у можливості стажування за кордоном наших викладачів. Багато фірм чи осіб хочуть надавати нам допомогу в такій справі.
— Чи можлива сертифікація українських програм за міжнародними стандартами?
— Наразі це нереально. Щоб відповідати міжнародним вимогам, потрібно забезпечити належний рівень підготовки. Як я можу сертифікувати свою програму, якщо готую реставратора лише два семестри, тоді як за кордоном навчання триває шість років? Кафедра архітектури та реставрації — єдина в Україні, що надає освітні послуги в цій сфері. Для студентів-реставраторів мистецтва ми недавно створили напрям дерев’яної поліхромної скульптури, хоча перед тим працювали лише з мистецькими творами з натурального та штучного каменю. Велику допомогу в цьому нам надав Юрій Янчишин — реставратор зі США. Завдяки його старанням в Україні здійснено переклад і видано найкращий закордонний підручник з реставрації середньовічної поліхромної скульптури. Без сумніву, будемо старатися поступово виходити на міжнародний рівень і намагатимемося створити сертифіковану за міжнародними вимогами програму насамперед із реставраторами творів мистецтва. Думаю за короткий час це нам вдасться. Зараз за кордоном відбувається спеціалізація реставраторів за вузькими видами діяльності. Тому, якщо ми запропонуємо якусь програму на високому рівні, слухачі знайдуться. Після приєднання Української академії друкарства до Львівської політехніки з’явилася можливість спільно готувати реставраторів паперу — це окрема, надзвичайно важлива галузь знань. Така міждисциплінарна співпраця є доречною: ми маємо глибокі знання з теорії реставрації, а колеги — роботи з папером. Однак Міністерство культури України не визнає спеціальності «реставратор паперу», бо її просто немає в класифікаторі професій. Реставрувати є що — архіви переповнені документами, які поступово знищуються через нестачу фахівців. Галузь реставрації в Україні потрібно відновлювати з нуля. Сама ж реставрація нині потребує реставрації. Навіть у радянські часи були нормативні документи — нехай і не завжди виконувані, але вони були. Існували проєктні інститути з реставрації архітектурної спадщини, як, наприклад, у Львові Укрзахідпроєктреставрація, де працювали наші найбільш здібні випускники. До речі, цей інститут мав також відділення реставрації творів мистецтва та реставраційну виробничу дільницю. Нині інститут не працює і ліквідовується за участі міської влади. На жаль, сьогодні у сфері збереження культурної спадщини та реставрації панує повний хаос. У таких умовах важко працювати й досягати вагомих результатів у системі реставраційної освіти. Проте ми не втрачаємо ініціативи і працюємо не покладаючи рук. Усі викладачі на кафедрі мають наукові ступені, серед них — п’ять докторів наук. Думаю, ми обрали правильну стратегію і закладаємо добрий фундамент на майбутнє.
