Студенти ІКТА (групи КБ-107 та КБ-108) Львівської політехніки з ініціативи доцентки катедри української мови Лілії Харчук відвідали Меморіальний музей тоталітарних режимів «Територія терору». Такі заходи є регулярною практикою.
Експозиції музею, створені на підставі архівних матеріалів, особистих історій і свідчень очевидців, занурюють молодь в атмосферу нацистської та радянської окупацій, даючи змогу глибше усвідомити масштаби людських трагедій, а також цінність гідності та спротиву.
Відвідуючи такі місця пам’яті, ми вчимося краще розуміти події нашої історії та бачити зв’язки між різними епізодами минулого, відлуння яких відчутне й сьогодні. Це стає для нас постійною наукою.
Своїми роздумами після відвідування цього музею з нами поділилися студенти групи КБ-107 Владислав Шеховцов і Дмитро Данилович.
— З якими очікуваннями ви йшли до музею «Територія терору»?
— Очікування були дуже високі, адже нас попередили про нещодавню модернізацію музею та докладні експозиції.
— Наскільки тема музею була вам знайомою раніше? Можливо, ви її вивчали або маєте родинні спогади?
— Ми вже відвідували подібні музеї у Львові й досліджували схожі теми самостійно, проте «Територія терору» відкрила для нас багато нових деталей.
— Яке перше враження справили вигляд музею та його територія?
— На наше здивування, територія музею виглядала незвично для центральної частини міста. Перед нами постали дерев’яні будинки та численні кам’яні інсталяції, що одразу справили велике враження.
— Наскільки доступною й зрозумілою була екскурсія? Чи було в ній щось особливе для вас?
— Екскурсія була дуже зрозумілою. Екскурсовод виявився надзвичайно компетентним: пояснював усе доступно та відповідав на всі наші запитання.
— Як ви вважаєте, чи може подання матеріалу екскурсоводом зацікавити історією людину, яка раніше нею не цікавилася?
— Так, безперечно. Людина, яка захоплена своєю справою, здатна викликати інтерес у будь-кого, особливо коли йдеться про історію.
— Які почуття музей зумів пробудити у вас?
— Найперше — відчуття внутрішньої важкості. Воно не відштовхувало, а навпаки — й досі змушує замислюватися. Було багато суму, співчуття і, щиро кажучи, певний шок від того, яким буденним могло бути насильство в тоталітарних системах.
— До яких роздумів вас підштовхнув цей візит? Можливо, про циклічність історії тощо?
— Насамперед про те, що історія справді циклічна. Ми бачимо, як легко суспільство може скотитися до жорстокості, якщо перестає цінувати свободу й людську гідність, і як важливо пам’ятати, що за кожною статистикою стоїть конкретна людина.
— Чи було там те, чого ви не сподівалися побачити у музеї «Територія терору»?
— Так, було. У музеї неймовірно багато експонатів і атмосферних інсталяцій. Також здивувала кількість записаних інтерв’ю з учасниками подій і навіть їхні фото.
— Яка історія або деталь із побуту в пересильній тюрмі здалася вам найбільш моторошною або несподіваною?
— Ми всі відзначили для себе щось своє, але зійшлися на тому, що найнесподіванішими були фотографії. За кожною з них — своя історія, справжні люди. Ми провели біля цих знімків найбільше часу й відмітили ті, що найглибше торкнулися нашого серця.
— Чому іншим студентам теж варто відвідати це місце?
— Це неймовірне місце, щоб пригадати історію та дізнатися щось нове. Воно допомагає зрозуміти, що свобода, права людини й людська гідність — це не абстракції, а цінності, за які люди платили своїм життям...
З певними деталями «від себе» подію також прокоментувала одногрупниця Владислава та Дмитра — Поліна Гага.
— Як пройшло твоє знайомство з музеєм?
— Я готувалася до важкого досвіду, але не сподівалася, що він буде настільки внутрішнім. Здавалося, що я просто прийду в музей, а натомість опинилася в місці, яке буквально змушує замовкнути.
— Що з побаченого тебе найбільше зачепило?
— Побут людей у пересильній тюрмі. Усвідомлення того, що за цими стінами ламали долі, — це дуже страшно. Але водночас охоплює почуття поваги до тих, хто не зламався.
— Чи зміг екскурсовод доступно донести історію?
— Його розповідь була дуже зрозумілою й емоційно сильною. Екскурсовод подавав матеріал не сухо, а через історії конкретних людей. Завдяки цьому історія перестала бути абстрактною.
— На твою думку, така форма подання історії могла б зачепити тих, хто раніше не цікавився минулим?
— Безумовно. Коли бачиш не просто дати, а людські обличчя, починаєш інакше ставитися до минулого. Це зачіпає навіть тих, хто зазвичай байдужий до історії.
— Що ти відчувала, коли перебувала в такому історичному місці?
— Біль, злість, страх, але водночас — внутрішню силу, бо, попри терор, люди залишалися людьми.
— Над чим ти замислилася після екскурсії?
— Я дійшла думки, що історія має властивість повторюватись якщо її не пам’ятати. Те, що відбувалося тут колись, дуже перегукується з подіями сьогодення.
Лілія Харчук, доцентка катедри української мови, поділилася з нами своїм досвідом.
— Що ви цього разу очікували побачити у музеї «Територія терору»?
— Я не очікувала «екскурсії» у звичному сенсі. Для мене це завжди розмова з простором пам’яті. Хотілося, щоб студенти не просто почули факти, а відчули, як історія входить у сучасність. «Територія терору» — це місце, де історія не завершена, вона триває в наших роздумах, страхах і відповідальності.
— Наскільки тема музею була вам знайомою?
— Звісно, як викладачка й дослідниця, я багато працюю з темами тоталітаризму, репресій, мови як інструмента влади. Але музейний простір щоразу відкриває новий вимір — тут неможливо сховатися за академічною дистанцією. Це місце, де історія дивиться тобі просто в очі.
— Чому ви водите студентів саме до таких музеїв?
— Я знайомлю студентів з такими місцями тому, що університет — це не лише про фах. Це про формування внутрішнього стрижня. Музеї пам’яті вчать молодь співвідносити особисте життя з історією країни. Особливо сьогодні, коли ми знову живемо в часі війни, такі простори допомагають усвідомити тяглість насильства й ціну свободи. Музей «Територія терору» говорить із нами не лише про минуле — він безпосередньо звертається до сьогодення. У час, коли Україна знову переживає війну, репресії та спроби знищення ідентичності, ці простори пам’яті допомагають зрозуміти, що насильство не виникає раптово — воно має історію. Моє завдання як викладачки — допомогти студентам побачити цю тяглість і сформувати внутрішню відповідальність: пам’ятати, називати речі своїми іменами й не дозволяти повторенню зла. Пам’ять сьогодні — це форма нашого спротиву і нашого захисту.
