Завдяки цій знаній історикині, мистецтвознавиці, науковиці є Музей історії Львівської політехніки. На початку 2000-х років тодішня викладачка культурології почала його творити, віднаходячи документи, світлини, книжки — усе, що було пов’язане з історією Політехніки та її особистостями.
У кожному експонаті, стенді, вітрині музею — неоціненна праця Ганни Кос. Нині музей живе своїм життям: у його приміщенні відбуваються університетські виставки та вечори пам’яті, сюди на екскурсії приходять студенти й школярі.
Атмосфера музею спонукає його відвідувачів пізнавати своє, щораз більше дізнаватися про історію найстарішого технічного університету Східної Європи, що тісно переплетена з історією міста, державності, бо ж минуле — передісторія майбутнього, а пам’ять про нього — наш національний обов’язок. І Ганна Кос це розуміла, як ніхто інший. До історичної пам’яті ставилася напрочуд відповідально. По зернинах збирала все, що пов’язане з історією Львівської політехніки, з постатями, причетними до неї. Про себе говорила: «Коли б мені хтось сказав, що працюватиму в технічному виші, то я ніколи б не повірила, бо за духом я гуманітарій».
З юного віку пані Ганну цікавила передусім історія України, але в той час, коли вона вчилася в університеті, а це були 60-ті роки минулого століття, цю дисципліну викладали, як сама казала, безбарвно. Однак їй пощастило в кожному періоді свого життя знатися з яскравими особистостями, високоосвіченими інтелігентними людьми, які були справжніми українцями в той час, коли про українськість вимушено говорили тихо. У шкільні роки її однокласницею була Ірина Стасів-Калинець. Працювала в архіві з Ігорем Калинцем, Богданом Олійником (онуком відомої галицької письменниці та приятельки Івана Франка Климентини Попович), Ярославом Дашкевичем (сином Олени Степанів і Романа Дашкевича), а згодом уже як наукова співробітниця картинної галереї спілкувалася з Борисом Возницьким.
Її цікавила археологія, тому впродовж життя вона їздила по різних експедиціях. Навчалася в аспірантурі, писала кандидатську дисертацію з археології, але якось після подорожі на Рівненщину змінила свої наукові зацікавлення.
Досліджувала архітектуру рідного міста. Результати цієї праці висвітлила в книжках: «Українська дільниця середньовічного Львова. До питання історії будівництва та архітектури ХV–ХІХ ст.», «Художній метал у забудові середньовічного Львова ХVІ–ХVІІІ ст.», «Художнє каменярство у Львові. Кінець ХVІ–ІІ половина ХVІІІ ст.», «Золота доба ренесансу. Історико-культурні та краєзнавчі нариси». Стала авторкою нарисів-путівників: «Музей історії Львівської політехніки», «Вулиця Руська у Львові», «Площа Ринок у Львові». Була співавторкою книжки про професора Львівської політехніки Івана Левинського — «Спадщина Великого будівничого». Віднайшла цікаві факти із життя знаних науковців Львівської політехніки та її випускників — учасників січового стрілецтва, воїнів УГА й УПА. А про досліджену діяльність Олени Степанів розповідають її «Героїня України Олена Степанів» і «Наші живі легенди». Про знані постаті Львівської політехніки чи важливі історичні події, що вплинули на її розвиток, часто розповідала на сторінках тижневика «Аудиторія». Ще одна книжка, про яку згадували промовці, — «Пишу тобі листа» — впорядковані листи Ярослава Дашкевича.
Ганна Кос працювала до останку…
— Ще в понеділок була на роботі, а коли у вівторок не прийшла, ми через кілька годин дізналися, що вночі Ганна Іванівна померла. Це було 20 листопада 2018 року, майже за три тижні до її дня народження, — згадує провідна фахівчиня музею Соломія Харамбура, якій пощастило працювати з Ганною Кос, тому має про неї багато приємних і світлих спогадів.
Цьогоріч за кілька днів, 7 грудня, Ганні Кос було б 85 років. Усі, хто її знав, згадують науковицю як надзвичайно працьовиту людину. Вона ділилася, що ніколи не їздила на відпочинок, лише в експедиції. Про це свідчить багато світлин. Також є кілька відеозаписів, де історикиня розповідає про свої дослідження та археологічні поїздки. У Львові вона любила все, особливо парки, затишні вулички. Перед роботою ходила до басейну. Для цього вставала о шостій ранку, щоб на сьому вже бути там.
На вечорі пам’яті Ганну Кос тепло згадували її друзі, колеги, з якими вона спілкувалася й співпрацювала: Віра Білевич, Надія Груник, Богдан Горбовий, Іван Сварник.
Тиха, інтелігентна, надзвичайно порядна, скромна. Цінувала порядність в інших. Про цю рису як пріоритетну для кожного наголосила у своєму відеоінтерв’ю. Сенс життя бачила в тому, щоб жити, працювати, творити, бути потрібною. Орієнтирами для неї були люди, яких вважала кращими від себе.
Її душа, як писала Олена Теліга, впродовж усього життя тихо і скромно «бігла під вітер і під град… щоб власній вірі непохитній палить лампаду день і ніч». Усі дари, які мала, втілила в життя і щедро ділилася з ними іншими. Нині її приятелі діляться, що завдяки Ганні прочитали багато цінних книжок. Звісно, вона мала ще чимало планів, зокрема видати книжку про Петра Франка. Однак…
Попри те, що земний відлік Ганни Кос зупинився, те, що було справою її життя, має своє продовження, адже, як зазначила проректорка Ірина Яремчук, про людей, які зробили такий внесок, треба пам’ятати, а Музей історії Львівської політехніки — нагадування про те, що якщо не знатимемо минулого, то не будемо варті майбутнього.
Модерувала захід теперішня очільниця Музею історії Львівської політехніки Тетяна Диба.
