Ресурсний центр освітніх інформаційних технологій для осіб з особливими потребами Національного університету «Львівська політехніка» започаткований у 2011 році. За період його діяльності силами невеличкого колективу цього структурного підрозділу створено єдину у Львові друкарську майстерню, де видають книги рельєфно-крапковим шрифтом, запроваджено аудіодискрипцію кіно, театральних вистав, музеїв і вперше в Україні вироблено мультиплікаційний фільм, а посаду «аудіодискриптор» завдяки їхній наполегливості внесено до Національного класифікатора професій 2015 року.
При Ресурсному центрі успішно працює студія звукозапису, а в партнерстві з академією Svefi (Швеція) створено Першу українську DAISY бібліотеку, яка налічує понад 2800 видань, організовано інклюзивне навчання близько пів сотні незрячих школярів у різних регіонах України, накопичено ресурс дороговартісних спеціальних технічних засобів, які передають незрячим дітям у безплатну оренду. І на цьому колектив не зупиняється. З ініціативи Оксани Потимко — керівниці Ресурсного центру — у 2017 році запроваджені ліцензовані курси підвищення кваліфікації на тему «Організація інклюзивного навчання незрячого учня в закладі середньої освіти». Завдяки її старанням з метою обміну досвідом і вдосконалення знань та навичок організовано низку закордонних поїздок для педагогів, які працюють в умовах інклюзії з незрячими учнями, а також започатковано незвичайну концертну програму «Відчинилося життя», унікальною рисою якої є виступ обдарованих незрячих дітей та дорослих з усієї України в супроводі оркестру Національного драматичного театру імені Марії Заньковецької разом із провідними українськими артистами. За час свого існування вони дали близько 100 концертів в Україні та за кордоном.
Про цю дивовижну незрячу жінку Оксану Потимко, яка задля поставленої мети готова вручну обертати Землю, скажу більше: вона — докторка філософії, заслужена працівниця соціальної сфери України, лауреатка Державної премії в галузі освіти, почесна амбасадорка Львова, позаштатна радниця міського голови міста, виконавча директорка Львівського обласного осередку ВГО «Українська спілка людей з інвалідністю — УСІ», почесна членкиня Ротарі клубу «Львів-Леополіс».
Наша зустріч з Оксаною Потимко відбулася на її території — у Ресурсному центрі освітніх інформаційних технологій для осіб з особливими потребами. Хочу якнайбільше дізнатися про цей колектив, але Оксана Збігневна не квапиться відповідати на мої запитання — пропонує перейти за лаштунки, в епіцентр кипіння роботи, бо, як кажуть, краще один раз побачити, ніж сто разів почути…
Послухайте, як звучить книга, або Як незрячими очима переглянути фільм
«Казка на білих лапах» свого часу обійшла більшу частину України. Це костюмоване музично-театральне дійство виросло з ідеї заслуженого артиста України, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка Ярослава Нудика. Творили казку учасники «Піккардійської терції» у тандемі з десятьма незрячими дітьми, які виступали в ролі солістів гурту. Пісні до постановки ініціатор дійства написав сам, використавши чудову поезію Олекси Стефановича, Миколи Вінграновського, Віри Вовк та інших, а костюми виготовила знана львівська модельєрка Івона Лобан. Так «Казка на білих лапах» ожила голосами незрячих дітей та артистів «Піккардійської терції» й здобула чимало оплесків глядачів. Організовувала гастролі «Казки на білих лапах» від Львова до Дніпра незряча Оксана Потимко.
Нині Ярослав працює над створенням аудіодискрипції до фільмів і театральних вистав, здійснює звукозапис аудіокниг для незрячих, а також театралізованих книжок у ролях за участі українських артистів, акторів, музикантів і дітей з різних регіонів України, які втратили зір. А ще Славко, як називають актора в його оточенні, напрацював власну методику роботи в студії звукозапису з незрячими дітьми і практикує проведення майстер-класів з акторської майстерності для тих, хто повністю втратив зір і хоче пов’язати своє майбутнє з творчими професіями.
— Я страшенно люблю цю роботу, — каже Ярослав Нудик. — Аудіокниги записували до нас і записуватимуть після нас. Але як? Мій задум був — залучити незрячих дітей до акторства. Небайдужі підхопили моє прагнення, і ми стали записувати аудіокниги в ролях. Послухайте, як це звучить!
Я на кілька хвилин заплющую очі, завмираю в очікуванні чогось надзвичайного, і диво — книга починає звучати голосами своїх героїв, а за ними постають в уяві й самі персонажі у визначених їм ролях… І мені вже не хочеться розплющувати очі — я читаю наосліп і не тямлю, як мимоволі стаю спостерігачкою того, про що мовчала книга на полиці книжкової шафи… Тепер я розумію емоції Юрія Винничука, який у захопленні вигукнув: «Я такого ще не чув!». Тим часом Ярослав Нудик намагається навчити мене не тільки слухати із заплющеними очима, а й бачити.
Дубль один. Стою перед комп’ютером. На моніторі з’являється початковий епізод одного з дитячих фільмів. Я ховаю зіниці моїх очей за шторкою опущених повік. Звучить музика. За кілька хвилин розгортається картина. Я розгублена. Із заплющеними очима не можу збагнути, що відбувається на екрані. Мій слух відмовляється сприймати те, чого я не бачу… Я чую діалоги і розумію, що моя уява дала збій…
Дубль два. На моніторі та сама заставка. Я знову переглядатиму цей фільм із заплющеними очима. Але тепер я його бачитиму. Звучить музика. За кадром голос Ярослава. У кілька секунд, що здавалися мені вічністю, він намагається вписати свій колоритний коментар. Йому це вдається. Візуальну картинку Ярослав вдало перекладає на вербальну. Далі такі паузи чимраз коротші. Але його лаконічні фрази вписуються в ці інтервали. Я дивлюся фільм із заплющеними очима й адекватно реагую на побачене…. Моя уява не глючить. Я вчуся бачити по-іншому…
Дубль три. Ярослав тримає в руці сумку.
— Ви бачите цю торбу? — запитує. — А тепер уявіть собі, що перед вами незряча дитина і ви їй кажете: «У моїх руках торба. Бачиш її?».
Я не знаю, що відповісти. Спромоглася лише на коротке «І?..».
— Заплющте очі. Бачите цю «мишку»? — питає Ярослав.
— Не бачу, але знаю, що це таке, і можу відтворити її в уяві… — відповідаю.
— Яка буде у вас із заплющеними очима перша реакція у відповідь на моє запитання?
— Я нічого не бачу.
— Яка вона на вигляд — не спитаєте?
— Ні — я бачила, який вигляд має «мишка».
— Трохи невдалий приклад. Бачите цигарку? Якої вона форми, кольору, з фільтром чи без, електронна чи звичайна? Дитина знає, що у мене в руках цигарка, а моя робота — допомогти їй увімкнути уяву і незрячими очима побачити предмет. Я кажу: «Пан тримає цигарку. Вона завдовжки дев’ять сантиметрів, коричневого кольору, з мундштуком тощо». Насправді коментувати це не так просто. Робота потребує творчого підходу. Щоб незряча людина, переглядаючи фільм, зрозуміла й побачила його, треба дуже постаратися.
— І вам це вдається! Як?
— Хочу, наприклад, зробити своєму незрячому колезі подарунок. Вибираю фільм, який, думаю, мав би йому сподобатися, і пишу до кінострічки аудіодискрипцію (коментар). Ви за голову схопитеся, коли побачите, скільки очевидних речей є для вас зрозумілими, а незрячому треба їх розтлумачувати: що це за люди, що вони роблять, де перебувають, у що вдягнуті, який у них настрій, вираз обличчя, що діється навколо них…
— Як коментування відбувається в реальності? Чи не боїтеся переборщити з доповненнями, щоби не перевантажити фільму й не ускладнити його сприйняття?
— Головне не перешкоджати акторам кіно. Тому переглядаю фільм, не пропускаючи жодної паузи. Бо саме в ці короткі, а інколи й дуже короткі, скажімо, тривалістю дві секунди, інтервали треба вписати коментар. Траплялося, що я годину думав, як прокоментувати побачене двома словами, щоби вклинитися в паузу. Деколи навіть доводиться подовжувати інтервал за допомогою відеорізака і, нехай мені вибачать режисери фільму, я це роблю.
— Знаю, що створювати аудіо допомагають вам незрячі діти…
— Так, я задаю тон, і діти долучаються до роботи. Запам’ятати ціле речення можуть не всі, але це не біда. Задаю інтонацію в перерві перед комою. Вони розуміють цей процес. Спочатку читаю речення повністю, а діти після мене — частинами, і я допасовую їхні фрази, професійним сленгом — склеюю.
— Скільки часу працюєте над одним фільмом?
— Цей — робив неповний тиждень.
— Які риси повинен мати аудіодискриптор?
— Письменницькі. Щоби вдихнути у стрічку життя, треба досконало знати мову, вміти влучно, яскраво, образно викладати думки, передавати відтінки змісту картини, почуттів і настрою персонажів. Можна одним словом сказати «дерево», а можна двома створити образ дерева.
— З чого починалася ваша історія аудіодискриптора?
— Коли у друкарні Ресурсного центру освітніх інформаційних технологій для осіб з особливими потребами готували до друку «Дитячий Кобзар» для незрячих, мені запропонували прочитати кілька поезій Шевченка. Я прочитав два твори Кобзаря — і все: я тут «завис».
— Діти, які втратили зір, і діти, які народилися незрячими, — на яку категорію орієнтуєтеся?
— Наш колектив працює переважно з дітьми, у яких відсутній зір від народження. З ними складніше. Вони уявлення не мають про світ і все, що в ньому відбувається. Ми допомагаємо відчути їм цей світ на дотик та слух і вплести його в уяву дитини.
— Як?
— Цього навчають тифлопедагоги. Вони дають дитині розуміння та пізнання світу з нуля. Незрячі обстежують предмети руками і сприймають вухом — пальці рук і слух у них особливо чутливі: які на вигляд трикутник, квадрат, коло, інші форми. Педагоги різними методами й засобами доносять до дітей потрібну інформацію. А я роблю все для того, щоб незрячі кінофільми не слухали, а дивилися.
Не смію заперечувати, бо завдяки титанічній роботі Ярослава Нудика і його вмінню лаконічно подати закадровий опис предмета, дії чи простору відтепер і я можу переглядати фільми із заплющеними очима. До речі, попри те, що у світовій практиці аудіодискрипцію практикують понад тридцять років, в Україні запустили такий проєкт лише у 2013 році. Хто, як ви думаєте, відважився на цей крок? Працівники Ресурсного центру. У співпраці з актрисою Національного театру імені Марії Заньковецької Олександрою Бонковською та звукорежисером Юрієм Саєнком був створений перший мультиплікаційний фільм з аудіодискрипцією «Сонячний коровай», а далі — перший художній фільм «Щоденник пам’яті», «Поводир» та інші. Вони розробили свою методику аудіодискрипції, яка детально описана в посібнику за авторством Оксани Потимко й Олександри Бонковської. Ярослав Нудик розвинув цю методику і постійно її вдосконалює та модернізує.
— Я хочу, щоби незрячі діти почувались, як звичайні, — розповідає Ярослав, — які читають кольорові книжки, відвідують кінотеатри і «дивляться» фільми. Так, вони не бачать, але вони чують, вони присутні в кінозалі й почуваються рівними з іншими дітьми. А якщо чесно, ми робимо значно більше, ніж говоримо. Щоб зрозуміти нашу роботу, треба трохи тут пожити. У нас ви побачите кардинально іншу картину. Тут така круговерть, що вам і не присниться. Ми завше раді волонтерам і сторонній допомозі, однак нині чимало з тих, що б’ють себе в груди й розповідають, як багато вони роблять для неповносправних, насправді не роблять нічого. До Центру приходить багато людей, але як тільки починають розуміти, що в нас треба працювати, то йдуть і не повертаються. Усе, що на сьогодні є прогресивним, народжується в цих кількох невеличких приміщеннях Ресурсного центру. Я дуже пишаюся анімаційним фільмом «Крижане серце», яке мені вдалося зробити, признаюся, не без допомоги онучки — деякі моменти розшифровувала мені вона. Мрію перетворити в аудіодискрипцію мультфільм «Шрек». Я розумію, що всього не подужаю, бо життя не вистачить. Намагаюсь оживляти голосами переважно класику.
Тут книги розмовляють, а читати їх можна із заплющеними очима
Я ніколи не бачила таких дивовижних книг і навіть уявити собі не могла, що вони можуть розмовляти різними голосами. Так, саме розмовляти. А ще їх можна читати й розглядати ілюстрації наосліп. Ними можна милуватись і довго не випускати з рук. Їх ви не знайдете у книжкових крамницях, ними не переповнені бібліотеки, але вони існують, вони живуть на поличках унікальних книжкових сховищ, а в руках особливих поціновувачів — незрячих дітей — оживають цікавими історіями, розкриваючи перед ними браму безмежного світу з усіма його барвами та емоціями, наповнюючи новими відчуттями й даруючи смак життя. Ці книги створені від А до Я в невеличкій друкарні Ресурсного центру освітніх інформаційних технологій для осіб з особливими потребами Львівської політехніки. Їх не потрібно незрячим купувати за грубі купюри — собівартість таких видань і справді чимала, — ці скарби безплатно передають у користування тим, хто їх потребує.
Й ось я на кухні цієї невеличкої друкарської майстерні, де скромні та привітні люди творять великі справи. Моїм гідом у цьому приміщенні є Наталія Левандівська, яка обіймає посаду літературної редакторки. Весь процес книговидання в її руках: вона редагує, друкує, ілюструє, оформляє та зшиває книги. Обладнання, яке використовують у друкарні, дещо відрізняється від звичайних друкарських пристроїв. «Гучний» принтер, замкнутий у спеціальній шафі, що поглинає шум, призначений для друку шрифтом Брайля. Інший друкарський апарат зі швидкістю 40 знаків за секунду на спеціальному термопапері друкує рельєфні кольорові зображення, якими ілюструють книги для кращого їх пізнання. Наталія бездоганно володіє рельєфно-крапковим шрифтом, вправно чаклує над редагуванням і публікацією книг шрифтом Брайля, вміло адаптує рельєфні малюнки та обкладинки до рельєфно-крапкових книг. Попри кропітку й насичену роботу Наталія Левандівська спромагається асистувати незрячим абітурієнтам під час вступних іспитів до Львівської політехніки.
Нині в не надто просторій друкарській майстерні Наталія Левандівська редагує чергову книгу. На моніторі комп’ютера сотні тисяч крапок, згрупованих різними комбінаціями в маленькі, обрамлені з усіх боків пробілами, квадратики. І в цьому хаосі мініатюрних цяток і незаповнених місць між словами, а подекуди й літерами, важливо не пропустити помилки.
Наталія зосереджено вдивляється в монітор і мимоволі коментує свою роботу:
— О, тут зайвий пробіл, а тут крапка не на своєму місці, і крапковий шрифт не в дзеркальному відображенні…
Робота скрупульозна, але фахові літредактори з нею успішно дають собі раду. Наталія демонструє процес виготовлення книги — від набору й редагування до оформлення, друку та зшивання. Час, визначений мені на знайомство з друкарською майстернею, вичерпується, й екскурсія добігає кінця. Моя співрозмовниця бере з полички готову книгу і пропонує її ретельно оглянути. Я вражена формою та повнотою змісту книги. Вона універсальна. Її можна читати і слухати. Хто знає шрифт Брайля — читайте, хто ще його не освоїв — слухайте. А хто поспішає, спиніться на хвилинку, відскануйте QR-код — і ви легко у зручний для вас час перенесетеся від фізичного носія інформації в цифровий світ. Це ще одна особливість книг, виданих у друкарській майстерні Ресурсного центру. Юрій Винниченко недарма QR-код своєї книжки, яку Ярослав Нудик удосконалив під потреби незрячих і оживив їхніми та акторськими голосами, поставив у рамку. Каже, що його гості мусять відкрити для себе світ незрячих читачів і запропонувати побачити його іншим. Ці самобутні книги воістину заслуговують на увагу. Я беру одну з них у руки, розглядаю, і мені не хочеться повертати її на поличку. Але за цими дверима, за кільканадцять кроків звідти, на мене чекає ще більше цікавих історій із життя цього колективу. Я поспіхом генерую QR-код, щоб увечері поринути в цифровий світ книжок, який останнім часом інтригує мене щораз частіше, і…
Бачити світ крізь темряву — це мистецтво
Щойно відчиняю двері до головного офісу Ресурсного центру освітніх інформаційних технологій для осіб з особливими потребами Львівської політехніки, як Оксана Потимко — очільниця цього структурного підрозділу — впізнає мене за кроками і запитує:
— А ви знаєте, у чому унікальність наших аудіокниг? Таких книг не продукують у жодній країні світу. До озвучення тексту ми залучаємо відомих музикантів і співаків, артистів і акторів, телеведучих і повністю незрячих дітей від 4–5 років з усієї України. Є в нас аудіокниги, начитані одним голосом, є книги в ролях, до яких залучено багато акторів. Вони професійно озвучені, виконані в музичному супроводі, «одягнуті» в суперобкладинку, надруковані шрифтом Брайля, з яким межують сторінки зі звичайним шрифтом, розміщені в тактильному QR-коді… А знаєте, якого рекорду ми досягли в озвученні книг? Тридцять дитячих голосів в одній аудіокнизі. Пісні до багатьох із них записуємо в студії з музикою під гітару або ж пишемо інструментальні фонограми. Це ціла театралізована вистава. Два роки тому ми давали інтерв’ю професорці одного з американських університетів, яка досліджує інклюзивне мистецтво. Інтерв’ю тривало три години. Професорка була вражена нашими брайлівськими книгами, їхнім універсальним дизайном, малюнками, нашими театралізованими аудіокнигами в ролях та аудіодискрипцією фільмів і театральних вистав. Створюючи такі книги, ми думаємо про можливості незрячих дітей з різними супутніми порушеннями. Адже серед незрячих є дітки, в яких паралізовані руки — вони не можуть читати шрифтом Брайля, але можуть «читати» слухом. Ці книжки — наша гордість. Уже одинадцять років поспіль ми виставляємо свої шедеврики на міжнародних книжкових форумах. На всесвітньому книжковому «збіговиську» в Італії у місті Болонья у квітні 2025 року їх відзначили на найвищому рівні. Литовці, розглядаючи наші книги, були шоковані й самі захотіли видавати такі. Другий рік поспіль намагаються зрівнятися з нами в якості книжкової продукції, але наразі не дуже їм виходить з обкладинками.
— Тридцять незрячих персонажів в одній книзі! Це ж треба! За якою методикою працюєте з цими дітками у студії звукозапису?
— Незряча дитина очима не читає — вона читає пальчиками. Однак перед мікрофоном і пальчиками не читають, бо прилад вловлює шум, який видалити неможливо. Ми розробили нашу методику роботи з незрячими дітьми у студії — вони можуть бути акторами перед мікрофоном.
— З якими авторами чи видавництвами ви співпрацюєте?
— Серед наших партнерів є як окремі автори, так і видавництва. Тісна співпраця відбувається з львівськими видавництвами «Апріорі», «Астролябія», «Свічадо», чернівецьким «Чорні вівці», київським «А-ба-ба-га-ла-ма-га». Раніше досить активно працювали зі «Старим Левом». Тепер ми до «Старого Лева» дещо «охололи» через тривалі зволікання з отриманням дозволу на друк, і це попри те, що наші книги некомерційні, у книгарнях не продаються і згоди видавництва на друк не потребують. А деякі видавці друкованих творів самі пропонують співпрацю і люб’язно надають у роботу свої тексти. Кажуть: «Ми видали таку гарну книжку. Ви не хочете надрукувати для своїх дітей?». Так чинять здебільшого інтелігентні люди, грошові знаки в яких не на першому місці.
— Розкажіть більше про сам процес редагування брайлівських книжок.
— Зараз колектив працює над трилогією ірландської письменниці Маріти Конлон-Маккенни «Діти голоду» видавництва «Астролябія». Книжка об’ємна — містить понад 800 сторінок. Але щоб догодити незрячим читачам, ми взялися її видавати. Отже, починаємо з тексту. Важливо отримувати від видавців текстовий матеріал у форматі Word. Це полегшує нам життя — не розпорошуємося на виконання непотрібної роботи. Далі завдяки спеціальній програмі редактори конвертують звичайний текст у шрифт Брайля. На цьому етапі й розпочинається літературне та технічне редагування. Редагувати письмо Брайля — процес тривалий і складний. Рельєфно-крапковий шрифт потребує ретельного опрацювання, оскільки відображається без абзаців і переносів, з великими пробілами та розірваними рядками тощо. Часто й у зрячому варіанті трапляються друкарські помилки, які переносяться на брайлівський текст. У текстах перекладних книг редактори виловлюють подекуди неточності або неправильно вжиті слова. Внесення таких правок обов’язково узгоджують з видавцем. Іноді «заточена» під латинські літери програма може транслювати українські «Ї», «Є», апостроф на свій лад. Завдяки титанічній праці редакторів наші книги виходять без помилок, бо кожне слово, кожна літера, кожна крапка та кома ретельно звірені. Усю правку редактори вносять вручну. Як бачите, робота кропітка й потребує сумлінності. У нас працюють три редактори: історикиня і тифлопедагогиня Катерина Івашутіна, інженерка Наталія Левандівська та лікарка-психологиня Оксана Борушнова. Кожна відповідально ставиться до своєї роботи та до майбутніх читачів.
— Скільки часу потрібно, щоб відредагувати книжку такого обсягу?
— 800 сторінок звичайним шрифтом у Брайлі збільшиться удвічі, що становитиме приблизно 1600 сторінок. З огляду на особливості редагування Брайлем цей процес триватиме до чотирьох місяців. А якщо паралельно доводиться виконувати інші невідкладні роботи, терміни можуть затягнутися на довше.
— Трохи важко уявити собі книжку на півтори тисячі сторінок шрифтом Брайля…
— І не треба. Щоб книжка мала естетичний вигляд і була зручною для читання, ділимо її на томи по 150–160 сторінок. Книгу професора Ярослава Грицака «Подолати минуле: глобальна історія України», яку ми друкували, вклали у 8 томів — зрячий варіант складався з 430 сторінок. Після поділу електронного макета книжки на томи друкуємо її на брайлівських принтерах. Наше обладнання дає змогу виготовляти продукцію за замкненим циклом — від набору тексту та його редагування до друку, дизайну обкладинки і зшивання.
— Чи достатньо для ефективної роботи наявних технічних ресурсів?
— Ці офісні брайлівські принтери ми придбали самі. Вони менш потужні, ніж промислові, і не можуть зрівнятися з ними за продуктивністю. Їх вистачає на два-три роки експлуатації. Далі деякі деталі починають виходити з ладу, що позначається на затягуванні паперу, якості витискання крапочок, і пристрій потрібно ремонтувати. На жаль, спеціалістів, які добре розуміються на цій техніці, мало. Якщо і знаходимо таких, то в Києві чи Харкові. Одразу виникає питання доставлення. Якось, через брак запчастин, один принтер ремонтували чотири роки. Зараз маємо в наявності три друкарські пристрої — один з них потужніший, і дуже переживаємо, щоб бодай котрийсь із них не вийшов з ладу. Тоді наша тривала й неквапна робота ще більше сповільнюється — лише одну сторінку Брайлем принтер друкує 20–30 секунд.
— Як у таких випадках даєте собі раду?
— Наш колектив малий, але люди в ньому заповзятливі. Шукаємо можливості, не чекаючи повного зносу обладнання. Пишемо грантові заявки, щоб отримати фінансування на закупівлю обладнання та інших потрібних матеріалів. Ми з простягнутою рукою не стоїмо.
— Яким тиражем виходять ваші книги?
— «Дитячий Кобзар» видали тиражем 50 примірників. Приблизно в такій кількості продукуємо й інші книжки. Якщо говорити про звичайні видання, то це мізерний тираж, а для книг шрифтом Брайля — дуже великий. Цього обсягу достатньо, щоб забезпечити всі спецшколи для незрячих і школи з інклюзивним навчанням, бібліотечні фонди й адресні замовлення, які надходять з тих куточків України, де бібліотек немає або до них важко дістатися. До речі, наші книжки можна знайти у звичайних бібліотеках. Така наша позиція. Чому дві подруги — зряча і незряча, які ходять до однієї школи з інклюзивним навчанням, — не можуть піти до бібліотеки разом? Коли ми над цим питанням задумалися, то вирішили відправляти книжки у звичайні бібліотеки кожної області. Сотні наших книг у фондах бібліотек Івано-Франківська, Дніпра, Вінниці, Києва, Сум, Черкас, Тернополя, Хмельницького тощо. А Львів — єдине місто в Україні, де 18 міських бібліотек для дітей, одна центральна і дві обласні заповнені книжками зі шрифтом Брайля. Практикуємо це вже багато років. Бібліотекарі тепер самі нас запитують, коли потішимо їх новими виданнями книг «два в одному» — шрифтом Брайля із сторінками зі звичайним текстом. Їх можуть читати і зрячі, і незрячі, і слабозорі. Це об’єднує людей. Ми не розділяємо, а навпаки — намагаємося інтегрувати незрячих дітей у звичайне середовище.
— Як інформуєте незрячих читачів про свої книжкові новинки?
— Маємо свій телеграм-канал, через який анонсуємо книжкові новинки, розповідаємо, над чим працюємо. Він називається «Книги та кіно для незрячих України». Батьки або діти пишуть нам, яку книжку хочуть прочитати. Ми відправляємо замовлення, після прочитання вони повертають книжку назад. Працюємо на зразок онлайн-бібліотеки.
— Якщо говорити про книги, надруковані рельєфно-крапковим шрифтом, яка їхня собівартість?
— Дуже висока. В Україні функціонує п’ять видавництв, які друкують шрифтом Брайля: два в Києві, два в Харкові й одне у Львові. Книжок з описами, рельєфними малюнками, аудіоверсією і QR-кодом жодне видавництво, крім нас, не продукує. Навіть за кордоном таких книг не видають. Собівартість одного примірника коливається в межах від 3–3,5 до 20 з гаком тисяч гривень залежно від кількості томів в одному примірнику. І ми ці книги не продаємо, а даємо дітям у безплатне користування або ж пересилаємо школам і бібліотекам для постійного користування. Якось проводили курси інклюзивного навчання і замовили для цього заходу в одному видавництві книги шрифтом Брайля. Нам їх прислали, але наперед поінформували, що своїх книг не дарують, а продають. Зважаючи на те, що видавництво в Харкові, у важкому районі, дехто їх придбав. Нам дорого обходяться такі видання. Тільки один аркуш термопаперу формату А4 без малюнка тягне на 1 євро. З малюнком — на 400 гривень. Папір виготовлений зі спеціального матеріалу, який у процесі проходження через термопіч нагрівається і таким чином утворює рельєфний контур малюнка. Це дає дітям можливість тактильно обстежувати ілюстрації. Не буду вже казати, скільки обходяться обкладинка, папір для друку шрифтом Брайля тощо. Цього року ми надрукували примірник, а це 13 томів, роману Саймона Толкіна «Нічийна земля». Собівартість одного тому без урахування роботи становила близько 800 гривень. Будемо знову писати грантові заявки, щоб добути кошти на друк повного тиражу цього видання.
— Чи маєте державну підтримку?
— Нас держава не підтримує. Крапка! Я замислилась і ставлю риторичне запитання: чому в Україні так багато видань продукують для зрячих — чи не кожного дня виходить книжка, і лише п’ять видавництв друкують шрифтом Брайля, а їх ніхто не підтримує? З початком повномасштабної війни залишилися в Україні тільки ми — Київ і Харків тимчасово вимушені були працювати за кордоном. За якийсь час вони повернулися до України та відновили свою діяльність. Одне з цих видавництв друкує книжки шрифтом Брайля за державні кошти, однак собівартість цих книжок надзвичайно висока. Мені важко збагнути цю байдужість державних мужів до потреб незрячих.
— З чого ви починали свою діяльність у напрямі підтримки незрячих?
— Я маю медичну освіту, свого часу працювала в госпіталі, мріяла стати крутим хірургом і раптом втратила зір. Як навчитися жити заново? Я не могла сидіти без діла у свої 24 роки. Хотіла працювати, розвиватися, досягати, а мені пропонували доволі примітивну роботу в УТОС, де знайшли собі заняття неосвічені люди, часом навіть з ментальними порушеннями, розмовляли сленгом, мали в житті дуже обмежені мрії. Не хочу образити цих людей, яких обділила доля, але це середовище не для мене. Я дуже важко переживала той період — страждала не стільки від втрати зору, скільки від обмеження у працездатності. Тоді й вирішила, що треба розкривати світ для незрячих. Задумали робити для них аудіодискрипцію до фільмів. Наша команда перша запровадила цей проєкт в Україні. Далі ми поїхали зі своїм досвідом по всій Україні — провели сотні навчальних семінарів, спецкурсів, навчили десятки гідів музеїв України, як проводити екскурсії для незрячих, театралів, як створювати вистави для незрячих, кіноаматорів, як робити кінофільми для незрячих. Дехто надихнувся створювати щось подібне, але, на жаль, не завжди їм вдається досягти належного рівня: якісної аудіодискрипції з доброю літературною мовою, досконалого коментаря, правильної методики введення цього коментаря у відеоряд фільму. Наші «колеги» штампують за рік по 100–150 фільмів. Ми робимо за місяць один-два фільми — якісно й безплатно. Не вірите, перегляньте у форумі фільми для незрячих, які створила команда Ресурсного центру. Подивіться ці кіно — звучить багата літературна українська мова й із заплющеними очима видно, що аудіодискрипцію готували люди, які мають абсолютне розуміння того, що хочуть бачити незрячі. Як на мене, це мистецтво — мистецтво подивитися на світ крізь темряву. Я не боюся про це говорити. Міністерство культури України врешті зрозуміло, що важливо не лише адаптувати фільм для незрячих глядачів, а й зробити це якісно. Торік громадська організація «Інклюзивно привітні», залучивши Міністерство культури України та інші державні структури, вирішила протестувати створені в Україні фільми з аудіодискрипцією. У тестуванні взяли участь фільми, коментарі до яких створювали кілька відокремлених команд аудіодискрипторів. Наша команда презентувала стрічку «Хайтарма». Оцінювали якість аудіодискрипції незрячі люди різного віку з різних куточків України. На 90 відсотків наш продукт був визнаний доступним для розуміння незрячими людьми. Це попри те, що ніхто не оцінював чистоти мови, ніхто не зважав на росіянізми і стилістику, а лише брали до уваги те, наскільки незрячий може «дивитися» запропонований фільм і розуміти його.
Укотре сьогодні відчуваю на власній шкурі, як почуваються люди із втратою зору і які бар’єри доводиться їм долати. І знову, повертаючись спиною до монітора, слухаю уривок з мультика й розумію, що нічого не розумію.
— Незряча дитина, слухаючи мультик, теж не може без голосового опису збагнути, що там відбувається. Послухайте тепер цей мультфільм з аудіодискрипцією… І враз все стає на свої місця. Діти знають, хто персонажі, що вони роблять, якого кольору предмет їхніх розваг тощо.
Писати доступні для незрячих дітей коментарі нелегко. Із 20–30 осіб, які приходять до нас прослухати курс з аудіодискрипції, одна-дві, максимум три людини можуть це робити професійно та добре. Більшості не вдається влізти в шкуру незрячого, відтак і збагнути, що йому потрібно.
— Людина, що втратила зір у певному віці, має все ж деякі уявлення про світ і те що в ньому відбувається. Як збудити уяву в дітей незрячих від народження?
— Для цього є школа, батьки та певні правила виховання дітей. Ми ж проводимо для незрячих корекційно-реабілітаційні та пізнавально-розвиткові табори. Це один з напрямів нашої діяльності. Минулого року такі заходи організовували для дітей від п’яти до дев’яти років, від десяти до тринадцяти і від чотирнадцяти до шістнадцяти. Цього сезону працюватимемо з наймолодшою категорією незрячих — від двох до шести років.
— Як відбувається робота таборів на практиці?
— Кожна група навчається за індивідуальною програмою. Цю програму фахівці Ресурсного центру складають самі й ретельно готують. Даємо, наприклад, дитині в руки фігурку жирафи. Розповідаємо, що це за звір, якого він кольору. Демонструємо його голос. Описуємо зовнішність. Далі дитина обстежує малюнок, на якому зображена жирафа, тактильно по контурах. Ці багатогодинні заняття повторюємо по кілька разів. Вивчаємо кольори. Розповідаємо, які звірі живуть у лісі, а які в домашніх умовах, які дикі, а які свійські, що таке море й океан, небо й зорі. Дитина вчиться «бачити» на дотик руками, через описи. Це випробувані роками методики. Застосовуємо сучасні технології, зокрема цифрові, а також звук, нюх, смак тощо.
— Ще одним напрямом роботи Ресурсного центру є інклюзивна освіта. Розкажіть про цей чи не найважливіший шмат діяльності Центру.
— Інклюзивна освіта незрячих дітей є основним напрямом роботи Ресурсного центру. Тут працюють з незрячими від народження і з тими, що через певні обставини повністю втратили зір у молодшому або старшому шкільному віці. Власне з цією метою і створювали Центр. У 2010 році, ще до того, як я почала працювати у Львівській політехніці, до мене звернулися батьки всиновленої незрячої дівчинки з Любеня Великого. Пара всиновила незрячу дворічну дівчинку, незважаючи на діагноз — пухлина мозку. До нас звернулися, коли дівчинці було чотири з половиною роки. З наближенням часу підготовки до школи батьки вирішили не віддавати її в школу-інтернат для незрячих — у їхніх намірах було, щоб дівчинка навчалась у звичайній школі. Тоді ми разом стали розмірковувати, як незрячу дитину навчати у звичайній школі. Кинулися шукати методики такого навчання, але попри те, що вже понад два роки працював розпіарений канадсько-український проєкт з інклюзивної освіти дітей з інвалідністю, відповідей на свої запитання ми не знаходили. Виявилося, що проєкт значною мірою акцентує увагу на дітях з ментальними порушеннями, розладом спектру аутизму, вадами слуху та опорно-рухового апарату; як навчати в інклюзивній школі незрячу дитину, ніхто не знав. Ми все ж звернулися по допомогу до учасників українсько-канадського проєкту з інклюзивної освіти. Нас прийняли. Трохи поспілкувалися. Й от цікавий момент. Демонструють відеоматеріал: змінюються кадр за кадром — на одному дитина з ДЦП, на другому — із синдромом Дауна, далі показують хлопчика в інвалідному візку, іншого — з вадами слуху… І раптом у кадрі з’являється дівчинка, яка кидає м’ячик. Я очам своїм не вірю — та це ж наша Ангеліночка, дівчинка, заради якої ми сюди приїхали! Насправді нічого спільного з українсько-канадським проєктом вона не мала й не має. Цей кадр був вихоплений з архівних відео, щоб продемонструвати канадійцям, що проєкт в Україні працює для всіх нозологій інвалідності, ще й як працює! Якщо так, думаю, то наважуся попросити організувати мені в межах проєкту навчальну поїздку до Канади. Не вийшло — усі поїздки розписані на п’ять років наперед. Згодом допоміг мені в цьому питанні Арсеній Яценюк і львівський дипломат Олег Мандюк. Завдяки їхній підтримці тиждень я вивчала канадійський досвід інклюзивної освіти незрячих дітей, а коли повернулася до України, з нуля почала організовувати інклюзивне навчання для Ангелінки у звичайній школі Любеня Великого. Представниця департаменту освіти, з якою ми разом «вивчали» канадійський досвід, умила руки від тої справи — навіть з підручниками не поспішала допомогти, а я благословила на інклюзивне навчання в загальноосвітній школі маленького містечка на Львівщині першу в Україні незрячу дитину. Моєю вірною супутницею стала вчителька початкових класів Великолюбінської загальноосвітньої школи Галина Ліщинська — унікальна жінка та людина, талановита й любляча вчителька, яка присвятила себе цій дитині. Опісля Галина Ліщинська десятки разів разом зі мною та психологом Жанною Катерняк проводила навчально-практичні семінари в різних містах і містечках всієї України, ділячись своїм унікальним досвідом інклюзивного навчання незрячих діточок.
— Чи можна цей ваш крок назвати точкою відліку роботи Ресурсного центру?
— Так. У лютому 2011 року я пристала на пропозицію губернатора Львівської області стати його радницею. На одній із колегій Львівської облдержадміністрації, де були присутні мери міст, голови районних рад і ректори ЗВО, виступила з десятихвилинним спічем. Тоді й озвучила інформацію про те, що в Україні перша незряча дитина йде до першого класу звичайної школи і що слід створити Центр, який надаватиме практичну допомогу таким дітям, родинам та школам. Зал мовчав. І тут підводиться колишній ректор Львівської політехніки Юрій Бобало й каже, що він готовий створити такий Центр при університеті. Першого березня того ж таки року, працюючи викладачкою у Львівському інституті післядипломної педагогічної освіти, паралельно на громадських засадах я взялася до роботи в невеличкому приміщенні Львівської політехніки. Наприкінці 2012 року Ресурсний центр освітніх інформаційних технологій для осіб з особливими потребами розпочав свою діяльність офіційно й у штатний розпис підрозділу ввели дві ставки. Поступово ми розширювалися — нині наш колектив складається із семи працівників і має у своєму розпорядженні три невеликі кімнати, в яких нам, правду скажу, вже тіснувато.
— Добуваючи по крупинках досвід інклюзивного навчання за кордоном, ви могли б сказати, модель якої країни вам найбільше імпонувала?
— У Канаді мені сподобалося, як працюють з незрячими в університетах. Під час зарахування на навчання до ЗВО майбутнього студента насамперед запитують, яких технічних засобів він потребує, і забезпечують або друкарською машинкою, або комп’ютером, або плеєром. У наших ЗВО цього не практикують. Побувала в департаменті освіти міста Вінніпег провінції Манітоба. Була вражена їхньою роботою. Працівники відділу незрячих розмістилися в кількох невеликих приміщеннях. В одному з них друкують підручники, в другому — мапи, у третьому — записують і озвучують книжки й підручники, у четвертому незряча жінка вчить незрячих працювати за комп’ютером, ходити з тростинкою та собакою-поводирем, правильно орієнтуватись у просторі. Що роблять працівники департаменту освіти у Львові? Скликають наради, роздають спущені «згори» цидулки й нервово запитують відвідувачів: «Скільки будете записуватися на прийом — у нас тут люди працюють...». Усе, що робить департамент освіти у Вінніпезі, ми робимо в Ресурсному центрі з тією різницею, що вони працюють для невеликої провінції Манітоба, а ми — для всієї України. До того ж проводимо заняття з інклюзивної освіти для вчителів загальноосвітніх шкіл і готуємо до школи незрячих дітей. Єдине, що мені не сподобалося, — у Канаді в інклюзивних класах навчаються діти, для яких значно ефективнішим було б перебування у спеціальних закладах. Я відвідувала школу, в якій у другому класі навчався сліпоглухий хлопчик. Ця дитина не бачить, не чує і не розмовляє. Він не розуміє, що довкола нього відбувається, — посидить кілька секунд і плаче. Його на п’ять хвилин виводять у коридор і повертають назад до класу. Далі та сама історія з періодичністю 2–3 хвилини повторюється. Переконана, що діти з комбінованими порушеннями мають бути у спецшколах і тільки у спецшколах. Інший приклад. Ми побували у Швеції в Хапаранді — місті з 10-тисячним населенням. Відвідали звичайну школу, де в інтегрованому класі навчаються діти з комплексними порушеннями. Але для них облаштований окремий простір і клас для занять, у якому кілька дітей з асистентом: дві дівчинки 10–12 років у кріслах колісних, що мають низький залишок зору та ментальну інвалідність, і 7-річний незрячий хлопчик з порушеннями опорно-рухового апарату й гастростомою, якого годують зі шприца через зонд. У Швеції є кілька спецшкіл, але просто незряча дитина не буде в ній навчатися, хіба якщо вона має додаткові порушення (сліпоглуха, незряча у кріслі колісному тощо). Незрячі — лише в інклюзивному класі звичайної школи. Це закон. І це супер! Ці діти розвинуті: ходять із тростинками й собаками-поводирями, а в сьомому класі складають іспит, який може бути зарахований тільки в тому разі, якщо незрячий сам купить у касі квиток і зі свого міста без супроводу добереться літаком, поїздом чи автобусом до Стокгольма, а звідти з тростинкою — до інституту спеціальної педагогіки.
— Яких елементарних навичок діти з важкими комплексними порушеннями можуть набути у спецшколі? Приміром, сліпоглухі?
— Таких дітей вчать з використанням різноманітних тактильних вправ, і не лише. Як, наприклад, означити слово «дощ», як дати сліпоглухій дитині зрозуміти, що саме слід одягнути, якщо надворі падає дощ? Для цього вкладають у руку дитини мокрий камінчик або ллють на руку воду. Опісля дитину виводять на подвір’я, піднімають підборіддя, щоб вона відчула крапельки дощу на обличчі й зрозуміла цей природний процес. Так повторюють багато разів. Дитину вбирають у курточку з капюшоном. А якщо в руку вкладають ще й мокрий камінчик, то означає, що надворі дощить і треба надіти капюшон. Так їх навчають. У звичайній школі їх цього вчити не будуть — який сенс їм там залишатися?..
— Хто допомагав вам в організації інклюзивного навчання?
— У 2010 році, як уже казала, я побувала в Канаді й подивилася, як відбувається інклюзивне навчання там. Потім поїхала набиратися досвіду до Швеції. Пізніше ще не раз поверталася до цієї країни. Усе, що я побачила в цих країнах, пропустила через себе і власний досвід навчання в умовах темряви і в підсумку напрацювала українську модель інклюзивного навчання незрячих дітей. Наша модель дуже практична і прагматична, життєстійка й життєздатна. Навчаючись за цією моделлю, виростають успішні діти, які стоять на дві-три голови вище від інтернатівських. Наприклад, Віра Семків навчається у Львівському державному музичному ліцеї імені Соломії Крушельницької. Ангеліна Неволько з Любеня Великого закінчила Львівський музичний фаховий коледж імені С. П. Людкевича. Іван Кучеркевич із Городка гризе науку в Національному університеті імені Івана Франка…
— У яких галузях можуть працювати особи з повною втратою зору?
— Усі звикли, що незрячим місце лише в спецзакладах: скажімо, незрячий учитель — у класі, де навчаються незрячі діти, інші — в Товаристві сліпих плетуть віники, клеять конверти, скручують електропатрони, склеюють коробки для морозива чи роблять пакети тощо, і на цьому крапка. Насправді сьогодні незрячі працюють у комп’ютерних компаніях тестувальниками, зокрема і в SoftServe, музикантами, режисерами у студіях звукозапису, на телебаченні та радіо, масажистами, директорами підприємств, продюсерами, літературними редакторами, причому не тільки брайлівських видань, а й у звичайних видавництвах, юристами, психологами, журналістами, перекладачами тощо.
— У чому полягає складність роботи з незрячими дітьми?
— Якщо говорити про дітей у кріслах колісних, то це значною мірою питання фізичної доступності школи: пандуси, широкі двері до класу, доступний туалет, ліфт або підйомник. Коли йдеться про дитину з важкими ментальними порушеннями, то розуміємо, що вона не спроможна освоїти звичайну шкільну програму, їй потрібні спеціальні умови й адаптований навчальний курс. Але ці діти часто є «обличчям» для інклюзивної школи, яка отримує додаткові кошти на навчання таких діточок. А тепер уявіть собі, що у клас звичайної школи прийшла дитина незряча. Класний вчитель і всі педагоги, які працюватимуть з цим учнем, повинні вивчити шрифт Брайля, забезпечити його брайлівськими підручниками, спеціальним обладнанням, бо незрячий ручкою не пише. Де їх брати? Одна брайлівська друкарська машинка коштує 40 тисяч гривень, циркуль для незрячої дитини — 3 тисячі, географічний атлас — 16 тисяч. Крім того, для навчання потрібно ще багато іншого шкільного приладдя. Чи мають змогу батьки це все купити? Сумніваюся. На допомогу приходить Ресурсний центр Львівської політехніки. Забезпечення одного незрячого школяра всім необхідним — від обладнання до підручника DAISY (підручники готуємо самі) — обходиться нам у близько 140 тисяч гривень. Скажу більше, нині всі незрячі України, які навчаються у звичайних школах з інклюзивною освітою, а їх близько шістдесяти, — це наші діти і кожен з них на забезпеченні Ресурсного центру. Держава цими питаннями не надто переймається: як підготувати вчителя до роботи з такою дитиною, яке обладнання потрібне для конкретних занять і де його взяти, як змінити методики проведення занять, не змінюючи їхнього змісту? Ці та інші питання турбують і, звісно, відлякують педагогів від роботи з незрячими школярами в умовах інклюзії. Ми ж не шукаємо товстих гаманців, а пишемо, пишемо, пишемо грантові заявки і за отримані фінансові ресурси закриваємо всі діри. У нас жнива цілий рік. У перервах між навчанням організовуємо для цих дітей корекційні табори, де вчимо ходити з тростинкою, працювати за комп’ютером, плавати у басейні, розповідаємо, які є кольори, який вигляд мають ті чи інші звірі, що таке гора, які бувають дерева, як і чим вони різняться між собою тощо. Свого часу такі табори проводили у Львові, тепер, через обмежений простір, — на Закарпатті. Харчування і проживання однієї особи нам обходиться у 800 гривень на добу.
— Поряд з тим, що в Ресурсному центрі забезпечують дітей усім шкільним приладдям і підручниками, проводять з ними тижневі корекційні табори, тут ще навчають працювати з незрячими вчителів…
— Так, ми взяли на себе цю ношу. У червні впродовж тижня проводили курси для педагогів загальноосвітніх шкіл. У них взяли участь 30 вчителів із різних куточків України: Харківської, Сумської, Рівненської, Чернігівської областей та Кам’янця-Подільського. Наші працівники навчали учасників курсів користуватися шрифтом Брайля, оскільки готують їх до роботи з незрячими у звичайній школі, ознайомлювали зі спеціальним обладнанням, без якого дітям із повною втратою зору нема що в школі робити, ділилися методиками роботи з такими дітьми.
— Якщо говорити нині про інклюзивну освіту в загальноосвітніх школах, чи відповідає вона вимогам і чи є максимально ефективною, як цього потребує якість освітніх послуг?
— Інклюзивна освіта, зокрема повністю незрячих дітей, в Україні є педагогічною інновацією. У вчителів виникає багато запитань — ми їм допомагаємо знаходити на них відповіді. Але є керівники педагогічних закладів, які заявляють про інклюзивну освіту незрячих у їхніх школах, а насправді не знають, що з такою дитиною робити. Зазвичай вмикають відео й після його перегляду просять дитину переповісти, що вона «бачила» і скільки було персонажів. Закінчується все тим, що після тижня такої «інклюзії» батьки приводять дитину до Ресурсного центру Львівської політехніки. Маємо нині нових підопічних: дитину з Ворохти, з Рокитного Рівненської області, хлопчика з Дніпра, які підуть у перший клас. Маємо дитину двох рочків — з нею треба серйозно працювати. До кожного міста, де є такі діти, ми їдемо і впродовж тижня розповідаємо вчителям, як облаштувати клас, як навчити дитину орієнтуватися в ньому, як вийти з класу, як дістатися до їдальні, до вбиральні й назад, як пройти на шкільне подвір’я і повернутися до класу, як організувати робоче місце, що робити на занятті з мови, математики, а що на фізкультурі чи малюванні.
— Спеціалісти Ресурсного центру охоче проводять заняття з інклюзивної освіти для вчителів загальноосвітніх шкіл. Як сприймають інноваційну педагогіку в школах?
— По-різному. Нещодавно ми приймали групу вчителів, які налаштовані на те, щоб в інклюзивних класах навчалися незрячі діти. Вони хочуть з ними працювати. А буває, що приїде група людей, і кілька з них починають каламутити воду, мовляв, чого ми повинні це робити, коли є спеціальні школи? Ми маємо що відповісти таким «активістам». Наші «інклюзята», ідучи до першого класу, знають шрифт Брайля, бо кілька місяців перед школою ми їх цього вчимо. Щойно вони закінчують перший клас, як приїжджають до Ресурсного центру, щоб освоїти роботу за комп’ютером. І ми не тільки вчимо працювати зі спеціальною технікою, а й даємо її дитині в користування.
— Як відбувається підготовка до школи? Майбутніх школяриків збираєте в Центрі чи практикуєте з ними виїзні заняття?
— По-всякому. Приїжджали дві дівчинки з мамами з Ворохти та Рокитного. Ми дітей обстежили, з’ясували, що вони вміють, а чого треба навчити. Ефективно провели з ними весь день. Чогось навчили. У серпні ці діти пройшли шкільну підготовку в літньому таборі. Упродовж тижня вони разом з батьками відвідували ранкові й вечірні заняття. Не даємо батькам розслаблятися, адже вдома їх чекають не менш насичені дні. Щоб підтримувати набутий у нас рівень знань своїх чад, їм теж доведеться долучитися до процесу. А наступного року для цих дітей знову організуємо літній табір. Одне слово, надаватимемо їм підтримку в канікулярний період між шкільними заняттями впродовж усього періоду навчання в школі.
— Що сьогодні хвилює колектив найбільше?
— Найстрашніше, що ми в Україні єдині, хто надає незрячим такий широкий спектр послуг. Дорогу до нас батьки незрячих і вчителі, які хочуть їх навчати, шукають самі. Хоча ми з колективом проїхали всю Україну, багато разів заявляли про себе в Міністерстві освіти і науки України, про нас знають, але про нас не говорять. Створюється враження, що держава не зацікавлена, щоб про Ресурсний центр Львівської політехніки знали. Нас не визнають партнерами — нас вважають конкурентами. А ми й справді конкурентоспроможні. Мені випала нагода побувати на кафедрі тифлопедагогіки Національного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова. Це єдина в Україні кафедра, яка готує педагогів для роботи з незрячими школярами. На жаль, вони не знають навіть частини того, що знають наші працівники. Коли ми проводили курси для тифлопедагогів, курсантка з Харківщини, яка навчається в магістратурі педагогічного університету імені Михайла Драгоманова, обняла мене й розплакалася: я, каже, навчаюся на кафедрі тифлопедагогіки, але в мене, як порівняти з вами, знань «нуль».
— Як пройшли канікули без канікул?
— Готували вчителів для роботи з незрячими, готували дітей до школи, озвучували підручники й конвертували їх у формат DAISY, купували обладнання, організовували корекційні табори на Закарпатті як для незрячих дітей, так і для осліплих воїнів, а також табір у Клайпеді (Литва), друкували нові книжки та створювали нові фільми з аудіодискрипцією, які показували в таборах, писали нові гранти. Роботи в нас по вуха…
— Ваші плани на перспективу?
— І надалі робитимемо те, що робимо. На наших читачів чекають публікації нових книжок — зараз ми їх редагуємо, друкуємо і зшиваємо. Паралельно ці книжки озвучуємо. Мріємо змонтувати нові кінофільми з аудіодискрипцією. Маємо кілька нових дітей із різних областей України, які цього року підуть у перший клас. Курси для вчителів ми вже провели. Тепер поїдемо організовувати інклюзивне навчання на місцях. У серпні відбулися два табори — один для дошкільнят, другий — для військових, які втратили зір на війні. Так, так — ми взяли під свою опіку військових. Один такий табір ми провели в червні, другий — у серпні, а третій плануємо провести наприкінці вересня. Вересень наповнений ще й іншими подіями — у театрі імені Марії Заньковецької відбудеться концерт, де поряд зі зрячими, у супроводі оркестру театру, виступатимуть діти та дорослі з повною втратою зору. Такі дійства організовуємо вже 17 років поспіль. Раніше виступали безплатно, а з початком війни проводимо платні концерти і всі кошти від продажу квитків скеровуємо на потреби ЗСУ, а також на проведення реабілітаційних таборів для військовослужбовців, які втратили зір унаслідок російсько-української війни або АТО. За перші два концерти зібрали 400 тисяч гривень і купили тепловізійні приціли для військових. Колеги жартують: незрячі купили очі зрячим. А за кошти, що зібрали на двох концертах торік, організовуємо зараз корекційні табори для незрячих дітей і військових, які втратили зір на війні.
— За якою методикою організовуєте табори для військових?
— З військових, які втратили зір на війні, формуємо невеликі групи з п’яти-шести осіб. Поряд з ними в таборі можуть бути дружини, матері або дорослі діти. Вчимо їх заново бачити, не очима, а відчуттями, дотиками, слухом. У нас незрячі військові можуть освоїти шрифт Брайля, навчитися працювати за комп’ютером, наосліп готувати їжу, ходити до магазину по покупки, розпізнавати номінал грошей. Щовечора демонструємо їм кінофільми з аудіодискрипцією, які самі й створили, щоб вони звикали дивитися кіно в незвичному для них форматі. Допомагаємо у пошуках роботи, а іноді й працевлаштовуємо. Даємо поради, як себе представити роботодавцеві. Вчимо ходити з тростинкою тощо. Одне слово, всіляко намагаємося повернути до звичного життя, знайти себе заново, бути щасливим навіть у цілковитій темряві.
— Відомо, що корекційні табори для військових проводять у невластивий для таких заходів спосіб. Розкажіть, у чому їхня особливість?
— У тому, що в ролі «мотиваторів» виступають незрячі діти. Вони навчають військових ходити з тростинкою, готувати їжу, розпізнавати грошові знаки, користуватися різними комп’ютерними програмами і таке інше. Військові були вражені професійністю своїх малих незрячих учителів. Багатьом з них це додало впевненості в собі й допомогло дійти розуміння: якщо незрячі від народження можуть, то хіба не зможемо ми?..
Для незрячих нема нічого неможливого — неможливою є комбінація із шести брайлівських крапок…
Катерина Івашутіна — тифлопедагогиня і редакторка. Має дві вищі освіти — у 2015 році закінчила Львівський національний університет імені Івана Франка, а у 2020-му — Національний педагогічний університет імені Михайла Драгоманова. Досконало опанувала рельєфно-крапковий шрифт та ІТ-технології для незрячих і слабозорих, знає методики навчання незрячих дітей в умовах інклюзії, освоїла методику аудіодискрипції, на «ти» з програмами для створення книг і підручників у форматі DAISY. А ще Катерина редагує тексти, проводить індивідуальні заняття з незрячими дітьми, навчає їх просторового орієнтування з тростинкою та соціально-побутового орієнтування, бере активну участь у проєктах, спрямованих на реабілітацію незрячих дітей різного віку та військових, які втратили зір на фронті.
— Отже, Катерино, почнімо з брайлівської абетки. Що таке літера?
— Літера за Брайлем — це поєднання від однієї до п’яти крапок. Комбінація із шістьох крапок вважається помилкою. Завдяки цим п’ятьом цяткам можна утворити 64 комбінації різних літер, цифр, розділових, математичних і музичних знаків.
— Чи може незряча дитина освоїти нотну грамоту, навчитися грати на музичному інструменті?
— Авжеж, може. Серед позбавлених здатності бачити багато музикантів, вокалістів, акторів. Наші незрячі, наприклад, співають у супроводі оркестру театру імені Марії Заньковецької. Це єдиний в Україні оркестр, який працює в тандемі з незрячими. Серед підопічних Ресурсного центру є дуже талановита дівчинка — Віра Семків. Вона навчається у Львівському державному музичному ліцеї імені Соломії Крушельницької. Її шлях до цього закладу був нелегкий. Дівчинку довго не хотіли приймати до ліцею, всіляко відраджували, мовляв, це нелегко, що ти будеш там робити... Директор пручався, як міг, але й відмовити талановитій дівчинці не мав права. Врешті-решт підкорився вимогам закону й наполяганням керівника Ресурсного центру Львівської політехніки — і не розчарувався. Віра чудово співає, віртуозно грає на фортепіано, причому дуже складні твори. Незрячі можуть все — треба тільки їм допомогти, пояснити, підказати, організувати навчання. На жаль, більшість учителів інклюзивних класів працюють на кшталт: я працюю з класом, а незрячий з асистентом за останньою партою мене мало цікавить. Наша методика інклюзивного навчання цілком протилежна, вона людиноцентрична. Ми розповідаємо вчителям, як треба готувати заняття, щоб зацікавити незрячих і залучити до навчання. Важливо все ретельно пояснювати, проговорювати найдрібніші деталі, готувати заняття шрифтом Брайля, адаптовувати роздаткові та стимульні матеріали, і ніяких проблем не буде. Зараз є вдосталь інструментів, завдяки яким незряча дитина може спокійно освоювати програму загальноосвітньої школи поряд з кількома десятками зрячих ровесників. Так, це непросто, але це можливо.
— Що може незрячий учень взяти з математики?
— Усе! Побудувати відрізок заданої довжини, накреслити будь-яку геометричну фігуру й визначити її параметри, будувати математичні приклади, розв’язувати рівняння та нерівності, працювати з числами — додавати, віднімати, ділити, множити і навіть освоїти розділи вищої математики. Попри те, що геометрія потребує візуального сприйняття, її можна вивчати через тактильні схеми, вербальні описи форм, 3D-моделі. Сьогодні є багато засобів для навчання — від спеціальних лінійок, циркулів, косинців, транспортирів до програмного забезпечення з голосовим озвученням і системи запису математичних символів для незрячих.
— Яких предметів дитина з повною втратою зору нізащо не освоїть?
— Таких предметів не існує. Є теми, складніші для пояснення та розуміння сліпонародженою людиною, і це передбачає значно більші затрати часу. Люди просто бояться починати з нуля. А варто мати трохи фантазії, вивчити методики, освоїти інструменти, які допомагають виконувати певні завдання, і працювати, працювати, працювати. Хочеш малювати? Будь ласка! Ось папір, набір спеціальних інструментів і навіть фарб для малювання — малюй. Тільки бажання треба із собою приносити. Прагнеш грамотно писати, розмовляти, складати речення — почни з фонетично-буквеного набору: будуй слова, розбирай їх за фонетикою, не втомлюйся читати. Не знаєш, звідки почати вивчення іноземної мови — візьми підручник з граматики і словник шрифтом Брайля. Брайль тобі в поміч!
— Чи легко незрячим освоїти письмо?
— Раніше незрячі писали за допомогою грифеля і дощечки. Справа наліво витискали крапки, а читали зі зворотного боку. Щоб крапкові літери правильно відображалися на звороті, потрібно було їх розміщувати в дзеркальному відображенні. Розумієте, яка була в дитячих головах плутанина? Зараз усе набагато простіше. Щоб освоїти «письмо», достатньо брайлівської друкарської машинки. Тут не треба створювати зворотної копії тексту, щоб його прочитати. Досить натискати на кнопки клавіатури, підкручувати валик і за потреби читати набраний текст одразу. Альтернатива старим методам, як бачите, є. Грифель нині використовуємо за іншим призначенням, наприклад, на заняттях з малювання. Отже, малюємо грушку. Даємо незрячій дитині в руки трафарет у формі груші й грифель, яким вона по його контору проколює крапки, пластилін або клей і трохи круп, завдяки яким дитина формує рельєфну серединку фігури — і малюнок готовий. Якщо нема під руками трафарету, можна викласти контур спеціальною липучою стрічкою. Так ми малюємо. Часто мене запитують, а чому не можна розмальовувати серединку олівцями чи фарбами. Можна, але свій малюнок дитина пізніше вже не прочитає і не зможе показати його однокласникам, адже такий малюнок не буде рельєфним, а отже — не буде відчутним на дотик. Зараз є багато інструментів і пристосувань, які допомагають у навчанні. В інших випадках пристосовуємося, використовуючи фантазію. За допомогою годинника, наприклад, можна зорієнтувати дітей під час обіду — показати, як на тарілці розкладена їжа. Наприклад, на шостій годині лежить котлетка, на третій — салатик, а від дев’ятої до дванадцятої — гарнір.
— Назвіть основний засіб, яким незряча дитина повинна вміти користуватися?
— Комп’ютером. Звичайним ноутбуком. Мене запитують, як дитина з втратою зору за ним працюватиме. Легко. Навіть клавіатуру підписувати шрифтом Брайля нема потреби — слід лише встановити програму екранного доступу, а далі все в руках дитини. Незрячі не користуються мишкою. Досить їм вивчити клавіатуру, комбінації клавіш — і жодних проблем не виникне, щоб створити папку, зберегти документ, увійти в інтернет, адже кожну натиснуту клавішу завдяки програмі можна озвучити. Скажу більше, ця програма не тільки стане паличкою-допомагалочкою школярам у роботі за комп’ютером, а й дасть змогу пізніше користуватися нею в будь-якій сфері.
— Зі скількох років незрячі починають освоювати комп’ютер?
— Після закінчення першого класу. На літніх канікулах організовуємо для дітей стаціонарні комп’ютерні заняття з вивчення клавіатури, щоб, коли вони перейдуть у п’ятий клас, змогли частину завдань виконувати на комп’ютері. Серед студентів Львівської політехніки є дівчина — колишня наша підопічна, яка навчається на програміста. Останній рік саме вона проводить такі курси для незрячих дітей.
— Щоб стати незрячому успішним, які компетенції треба мати?
— Освоїти комп’ютер, знати іноземну мову й самостійно ходити з тростинкою. Ці три компетенції дають усі можливості для розвитку. Якось мені довелося побувати на Національному радіо в Литві й познайомитися з незрячою дівчиною-звукорежисером. Я була вражена, як вправно вона користується величезним, з безліччю клавіш, пультом, вільно записує ефір, редагує текст, вносить у комп’ютер правки тощо.
Світ незрячих — який він? З яких барв складається? З 256 відтінків сірого? Зі щедрих кольорів темряви? А може, він таки кольоровий?
Світ незрячих — сліпий! Він не бачить завислих на гірських шпилях хмар, різнобарв’я стиглої осені, кадильного туману ранку. Він не відображається кольорами в зіницях очей, лише відчуттями в серці — через дотик, звук, пізнається через інтуїцію, закарбовується пам’яттю, розповідає голосом уяви. Їхній світ — це щоденні випробування і пізнання, це виклики в сутінках лабіринтів, це подолання мовчазних бар’єрів, і, попри все, це шлях, яким вони йдуть. Йдуть з гідністю та впевненістю, освічуючи дорогу внутрішнім світлом, яке не згасає.
Ви думаєте, що бачити — це дивитися? Наївні, бачити — це відчувати. Це чути дзвінку тишу, фальш у голосі, емоції в паузах. І досвід незрячих не трагедія, а наука про справжнє, непідробне світло всередині. Втративши зір, незрячий не втратив — він здобув: силу волі, глибину відчуття і здатність бачити те, що ми, зрячі, можемо ніколи не побачити. Я вперше не співчуваю незрячим, а надихаюся їхньою силою духу, наполегливістю, світлом, що променіє зсередини, і щиро радію їхнім перемогам над злою долею, яка реготом болю колись увірвалася в їхнє життя…
