Василина Колтуцька — студентка Львівської політехніки, яка провела семестр у Хорватії за програмою Erasmus+. Її досвід — не лише про навчання, іноземні мови й подорожі, а насамперед про людяність, підтримку та неймовірно тепле ставлення хорватів до українців. Про те, як її зустріли, чому хорвати такі близькі нам ментально і чим відрізняється їхній підхід до освіти —далі в інтерв’ю з Василиною.
— Розкажіть трішки про себе. Можливо, маєте якісь хобі?
— Я навчаюся у Львівській політехніці за спеціальністю «право». Перейшла на 4-й курс. Сама зі Львова. Хобі? Люблю ходити в зал, люблю подорожувати. Об’їздила половину Європи. Тому було дуже цікаво взяти участь у цьому обміні: побувати у ще одній країні — поставити позначку на Південній Європі.
— Як ви дізналися про Erasmus+?
— Загалом я вступала до Політехніки, бо від початку знала, що тут є така можливість. Саме тому обрала цей університет — через академічну мобільність. Ще на першому курсі почала вчити мову, готуватися до обміну — вже знала, що хочу взяти участь у програмі. Розіслала всім викладачам, які відповідають за міжнародні програми, свої дані, контакти, всю можливу інформацію. Й одного дня мені зателефонувала викладачка і сказала, що є пропозиція кудись поїхати. Ми дуже довго готували різні документи: потрібно було мати хороший середній бал, зробити сертифікати, довідки, договори — це була клопітка робота, але ми все виконали. Потім прийшло підтвердження — запрошення, на яке я вже не чекала, бо минуло кілька місяців з моменту подання документів. Я навіть забула, куди й на що подавалася. Та коли прийшло запрошення — все стало реальним. Але остаточно я зрозуміла, що поїду, лише коли надійшла перша стипендія — за кілька днів до від’їзду.
— Розкажіть, будь ласка, куди саме ви поїхали?
— Я поїхала до Хорватії, у невеличке містечко Шибеник — населення близько 30–40 тисяч. Пропозиція одразу сподобалася, бо Хорватія — країна, ментально й культурно близька до України, тому з людьми було легко порозумітися.
Університет новий, гуртожиток також новий, усе добре фінансовано програмою. Раніше за цією програмою їздила моя одногрупниця, вона розповіла багато позитивного, тому я була налаштована тільки на хороше. Предмети були цікаві — не лише про право України, а й про міжнародне право, ЄС, міжнародні організації. Це дало змогу дізнатися, як Європа дивиться на ситуацію в Україні, які дії міжнародних структур у відповідь на війну.
Викладачі були дуже уважні, добре знали англійську, тож ми швидко знайшли спільну мову. Щойно вони дізнавалися, що я з України, одразу запитували, чи все добре з родиною та будинком, чи потрібна допомога. Давали свої контакти, пропонували допомогу з навчанням, роботою та житлом у разі потреби.
— Які предмети ви вивчали?
— Basics of Civil Law (цивільне право), Financing of Public Administration (фінансове право), Introduction to Public Administration (адміністративне право), Management of Companies, право міжнародних організацій, конституційні системи. Це були більш загальні предмети, які стосувалися міжнародного права.
На парах викладачі ділилися своїм досвідом, я — українськими реаліями. Вони були дуже зацікавлені, ставили багато запитань. Один викладач попросив мене зробити презентацію — порівняти політичні системи України, росії та Білорусі. Йому було цікаво дізнатись історичний контекст, і він був шокований почутим.
— Як хорвати сприймають війну?
— Люди 35+ дуже усвідомлені, бо пережили свою війну за незалежність у 90-х. Вони розуміють, що таке русифікація, пропаганда. Молоді люди до 25 років цього не пам’ятають, тому іноді висловлюються некоректно, але після пояснень вибачаються, кажуть, що не знали. Часто старші просто підходили на вулиці, впізнавали, що я з України, висловлювали співчуття та підтримку. Дуже багато хорватів справді переймаються цією ситуацією.
— Чим вирізняється система освіти в Хорватії?
— Як тільки ми приїхали, декан одразу сказав: «Навчання як такого тут не буде». Більше йшлося про знайомство з культурою одне одного й обмін досвідом. У нас не було класичних лекцій, були лекції-дебати, обговорення, презентації. Викладачі готували матеріали про Хорватію, ми — про Україну. Екзамени — це або невеликі тести, або кілька письмових запитань. Тривалість — 20–30 хвилин. Також враховували активність на парах, презентації та участь у дискусіях.
— Який досвід ви здобули?
— Найцінніше — розуміння, як мислять люди в Європі. Знайомство з хорватською культурою та менталітетом. Також я попрактикувала англійську, особливо з іноземними студентами, адже вони знають багато сленгу та розмовної англійської. Тож навіть коли повернулася до України, заходячи в магазин, розмовляла англійською за звичкою. Варто додати, що хорватська мова схожа на українську, дуже милозвучна, тому на парах ми спілкувались і англійською, і хорватською, і навіть українською — усі все розуміли.
— Чим відрізняється менталітет хорватів і українців?
— Хорвати старшого віку ближчі до нас — вони пережили війну. Молоді люди до 30 років живуть більш розслаблено — навчаються і проживають з батьками до 25–27 років, подорожують світом. А в нас є стереотип, що у 18 років потрібно жити самостійно, навчатися, працювати, ще й житло та авто своє мати. Там такого нема.
— Чи були якісь кумедні ситуації?
— Було багато. Хорвати знають деякі українські фрази: «Слава Україні», «Героям слава», співали пісню про Путіна. Також ми дуже здружилися з інтернаціональними студентами з Чехії, Іспанії, Румунії, Португалії. Разом подорожували, влаштовували вечірки. У гуртожитку організовували екскурсії та поїздки. Навіть побували в Чорногорії — нас там поселили, нагодували, усе було включено.
— Як ставилися до вас інші студенти?
— Більшість — дуже доброзичливо. Але траплялися випадки, коли студенти з країн, де не було війни, не розуміли ситуації й невдало жартували. Ми пояснювали — і вони розуміли й більше не повторювали. Бо наші студенти вже з травмами, будь-яке слово може зачепити. У них такого досвіду немає. Крім того, ми часто проводили час разом — їздили в інші міста, збиралися біля моря: ми готували українські страви, а студенти з інших країн — свої національні.
— Чи були стереотипи про українців?
— Негативних не було. Казали, що українки найкрасивіші, що ми дуже активні. Вони були трохи в шоці від нас — ми влаштовували найкращі вечірки з іграми та танцями.
— Чи важко було інтегруватися в навчання?
— Абсолютно ні. Щойно ми познайомилися з викладачами — вони одразу запропонували допомогу. Навчання відбувалось у форматі дискусій. Усе було дуже легким і дружнім.
— Які поради дали б студентам, що хочуть взяти участь у програмі обміну?
— Не боятися комунікувати, максимально брати участь у всіх заходах. Бо навчання там досить «лайтове», йдеться більше про знайомство з культурою й обмін досвідом. Також варто подорожувати, у Європі все дуже доступно: квитки дешеві, житло можна знайти на Booking — Париж, Берлін, Рим.
Читайте також матеріал: «Erasmus+ — це значно більше, ніж навчання», — Руслана Кістечок про свій досвід у програмі обміну»
