Цим текстом продовжуємо серію дописів зі спогадами про Львівську політехніку. Автори — працівники або випускники закладу, які у своїх мемуарах згадують альма-матер.
Пропонуємо для ознайомлення фрагменти мемуарів Аліції Дорабяльської «Ще одне життя». Варшава, 1972 (Alicja Dorabialska. Jeszcze jedno życie, Warszawa, 1972).
Аліція Дорабяльська (1897–1975) — перша в історії Львівської політехніки жінка-професор і завідувачка кафедри. Почесна членкиня багатьох наукових товариств. Вчена-хімік, відзначена низкою високих державних нагород.
У 1922 році у Варшавському університеті захистила дисертацію і здобула ступінь доктора хімії. Упродовж 1925–1926 років продовжувала навчання під керівництвом Марії Склодовської-Кюрі в Радієвому інституті в Парижі. Після повернення до Варшави в 1928 році здобула у Варшавській політехніці габілітацію в галузі фізичної хімії, а в 1934-му дістала звання надзвичайного професора та була призначена завідувачкою кафедри фізичної хімії у Львівській політехніці.
«Професор фізичної хімії Львівської політехніки Богдан Каменський у 1932 році прийняв запрошення перейти працювати в Ягеллонський університет. Так у Львівській політехніці з’явилася вакансія на кафедрі фізичної хімії. Тоді я, маючи намір очолити цей підрозділ, подала анкету.
Незабаром виникли гарячі дискусії. Жінка — і керівник кафедри в Політехніці? Перший раз, певне, у цілім світі! І чому саме у Львівській політехніці, яка має майже столітні традиції? Чи можна собі уявити жінку в залі засідань Сенату, декорованому портретами шанованих, заслужених і достойних ректорів? Питання ці падали довкола й досягали мене…
Моїм колегам-хімікам [з Львівської політехніки] професорам Вікторові Якубу й Адольфу Йошту вдалося "форсувати" голосування за мою кандидатуру на вченій раді хімічного відділу. Але на загальних зборах професорів Львівської політехніки і серед членів Сенату кипіло обурення. Більшість професорів різних відділів вважали прийняття жінки на високу посаду в навчальний заклад недопустимим, зниженням рівня й авторитету Політехніки. Почали навіть оперувати аргументами фаховості. Завідування кафедрою фізичної хімії у Львівській політехніці стало затягуватися на роки.
…
Справа "моєї" кафедри тягнулася вже майже два роки. Врешті я отримала звістку, що мої "супротивники" знайшли іншого кандидата і просувають його на керівництво.
Даймо собі спокій з тою кафедрою у Львові, міркувала я, звертаючись до професора [Войцеха Свєнтославського], — вони мене не хочуть. Мають вже свого кандидата. Я просто напишу листи вдячності до професорів Якуба та Йошта і повідомлю, що вже не маю наміру "ощасливлювати" Львів своєю присутністю...
…
Але одного ранку навесні 1934 року будить мене телефон: "Вчора твоя номінація на професора Львівської політехніки пішла на підпис до президента" ІгнаціяМосціцького.
А насправді рішення про це прийняв Юзеф Пілсудський. На одному з прийомів у Бельведері [офіційна резиденція керівництва Польської Республіки] міністр у справах релігійних визнань і народної освіти Вацлав Єнджеєвич звернувся до нього: "Пане! Маємо клопіт. Кандидатка на кафедру фізичної хімії у Львівській політехніці — жінка! Аліція Дорабяльська". "Ну то й що? Нехай баба покаже себе! Вона має характер! " — вигукнув Пілсудський.
Так вирішила мою долю людина, що була достатньо могутньою, щоб не боятися небажаної критики. Від вересня 1934 року я стала професором Львівської політехніки.
…
У Львівській політехніці діяли усталені академічні правила. Отже, день 1 вересня я розпочала з візити до ректора Отто Надольського. Кожен професор, який щойно розпочинав працю, зобов′язаний був відвідати ректора і скласти йому своєрідну службову присягу. Після стількох літ згадую цю подію з глибоким зворушенням. Був це один з найурочистіших моментів мого життя. Чудовий текст присяги, що зобов′язує до праці "не заради мізерної вигоди чи пустої слави" — не просто фраза.
…
Наступні мої візити були до професорів Львівської політехніки. Звичаї приписували, щоб новообраний знайомився почергово, починаючи від найстаршого чинного професора навчального закладу. На той час це був професор ЕдвінГаусвальд.
Мушу визнати, що ті візити сповнювали мене хвилюванням. Колег-хіміків я знала всіх, не мала потреби знайомитися, та й кожна розмова була для мене приємністю. Але на інших відділах були люди, котрі, виявляється, мали право сприймати мене як "демонічну" особу. І знаю, що мене боялися.
Серед професорів Політехніки було багато постатей з відомими іменами, колишніх міністрів, як-от КазімежБартель, МаксиміліанМатакевич, ЯнЛопушанський.
Майже цілий вересень я "мужньо" ходила в чорній шовковій сукні, стукаючи у двері кафедр, тихо сподіваючись, що, можливо, не застану професора і залишу тільки візитівку.
Професор Казімеж Бартель виявив доброту і приязнь від перших моментів нашого знайомства. Згадую, що, коли вперше прийшла до нього з візитом, він був відсутній. Наступного дня несподівано він сам відвідав мене, і ми довго бесідували.
Це все згадую сьогодні з усмішкою. Професори Львівської політехніки були людьми високої культури. Якщо навіть хтось із них й бубонів нишком: "Чого та баба до нас пхається?", то таки не показував свого небажання явно.
…
Львів пригорнув мене до себе. Незабаром перестала бути тут чужою. Як зазвичай, 1 жовтня у Політехніці відбувалась інавгурація. Отримала срібну професорську відзнаку. Члени Сенату Львівської політехніки не одягали мантій, бо вважали це звичаєм гуманітарних університетів, а не технічних. Усі були в чорному вбранні з професорськими відзнаками.
Колеги попередили мене, що завжди ввечері інавгураційного дня відбувається святкування і що є вже усталений звичаєвий порядок промов. Виступають почергово: ректор, що йде у відставку, новообраний ректор і після них наймолодша особа з грона професорів. Тож я буду змушена виступати і вітати колег.
У моїй ситуації це було доволі складно. Постановила собі, що найкраще послуговуватися щирістю. Коли ж привітав мене ректор Надольський, відповіла йому прямо: "Знаю, що мене не хотіли… Загалом я це розумію, і це мене не дивує… Дякую, що таки ризикнули… Я хімік… Знаю різні способи взаємодій… І найтривалішими є ті, що постають внаслідок спільної праці й порозуміння між людьми… Спробуймо! Можливо, з цього виникне щось поважне".
Мої щирі слова досягли цілі. В подальших, неофіційних вже, обговореннях виявилося, що "все-таки мене хочуть". Хтось назвав мене "Одиначкою", і це прізвисько супроводжувало мене протягом усього часу мого перебування у Львові. Так я увійшла до грона професорів Львівської політехніки. І наше товариське життя було особливо близьким — тіснішим, аніж в інших університетах».
Далі буде.
Переклад авторки допису
