У центрі бачення ректорки — людина. Студент, викладач, науковець чи адміністратор — кожен повинен мати простір для росту, можливість бути почутим і підтриманим. Університет майбутнього — не про контроль, а про довіру. Не про інструкції, а про співтворення. І саме такий підхід Наталія Богданівна хоче втілити у Львівській політехніці.
— Наталіє Богданівно, якою ви бачите Львівську політехніку через п’ять років?
— Я бачу Політехніку місцем, де люди не бояться творити. Можливо, навіть не так важливо, на яких ми місцях у рейтингах чи як виглядаємо в порівнянні з іншими — наш університет має бути тим місцем, де людям комфортно і вони не бояться творити. Бо творити науку, нові тенденції в освіті можуть тільки вільні, незалежні люди, які почуваються в безпеці — фізично й морально. Я впевнена, що кожна людина — унікальна. В нас є і науковці, які справді можуть працювати над проривними ідеями, в нас є і методисти, які вміють професійно комунікувати зі студентами й люблять це робити, і в нас є, в тому числі, й громадські діячі. На мій погляд, важливо — не обмежувати людину, а дати їй можливість розвиватися там, де вона себе найкраще проявляє.
— Як ви розглядаєте управління такою великою структурою?
— Мені б дуже хотілося, щоб стратегія, яку маємо розробити до кінця 2025 року, справді стала напрямною в роботі кожного політехніка. Щоб місія, візія, які дехто сприймає доволі поверхово й не застосовує до себе, мали для працівників і студентів глибокий сенс.
Для мене дуже важливими є цінності нашого університету. Тож працюватимемо над тим, щоб вони були зрозумілі для всіх і їх підтримували. І, керуючись цими цінностями, кожен зможе творити та обирати найкращий шлях для власного розвитку.
Переконана, що ключовою цінністю є саме розвиток потенціалу кожного політехніка. Як створити можливості? Оскільки у Львівській політехніці працюють передусім інтелектуали, ці можливості мають бути спрямовані на розвиток потенціалу: розвивати нові курси, проводити якісні дослідження в тому чи іншому напрямі або працювати з цікавими людьми — у Політехніці, в Україні, на міжнародному рівні.
— Часто говорять про те, що потрібно виховати емпатію всередині університету, починаючи зі студента, щоб потім мати такого амбасадора назовні. Як ви бачите ключові моменти формування лояльності?
— Лояльність до університету напрацьовується під час спілкування. Без сумніву, ми є державна установа, і ми не можемо гарантувати нашим працівникам такі заробітні плати, які б відповідали їхнім очікуванням. Та опрацювання з колективами спільного бачення або навіть пояснення тих чи інших подій, які відбуваються, чому ухвалено те чи інше рішення — це такі кроки, які й можуть прищеплювати цю лояльність.
Політехніка — це місце, де працюють чи навчаються інтелектуали, еліта. І, власне, вони відрізняються від інших тим, що з ними треба говорити.
— Чого вам найбільше бракувало на місці завідувачки кафедри чи науково-педагогічного працівника? І на чому ви зараз робите акцент, ставши керівником?
— Найбільше бракувало саме пояснення, чому виникають ті чи інші ситуації, просто прямого спілкування. Тому планую організовувати різні зустрічі з колективами, окремими працівниками та завідувачами, щоб разом проговорювати ті чи інші проблеми.
Без сумніву, всіх задовольнити не можна, і, напевно, цього й не треба прагнути, тому що в кожного з нас різні очікування. Та проговорювання того, що в нас склалися певні обставини, які спричинили конкретні рішення, в інтелектуальному середовищі надзвичайно важливо.
— Що стало остаточним поштовхом до того, що ви вирішили йти на вибори ректора?
— Я не з тих людей, які прагнуть посад, але мені здалося, що це відповідальність — випробувати себе і спробувати поширити свої знання, вміння й можливості для підтримки більшого колективу.
— Що для вас було найскладнішим у виборчих перегонах?
— Найскладнішим для мене — хоч це може прозвучати не дуже вигідно — була комунікація. Я жила дуже добре у своїй бульбашці, у тому колі людей, з якими спілкувалася — це представники різних університетів України й за кордоном, та це було коло однодумців. Ми всі спілкувалися певним професійним сленгом. І коли доводилося виходити на комунікацію з іншим середовищем, яке користується іншим понятійним апаратом, інколи було дуже важко правильно донести те, що хотілося. Тож найболючішим для мене було вийти із зони комфорту.
— Чи готові ви працювати з усіма, навіть із колишніми конкурентами?
— Розглядаю взаємодію з усіма. Навіть якщо погляди були різні, це не означає, що ця людина не може бути корисна для Політехніки. Я готова працювати з усіма. В мене немає якихось внутрішніх застережень через конкуренцію — це лише один етап життя, який вже минув. А тепер найважливіше — запустити все, що можна, щоб університет розвивався, щоб ми мали змогу виконувати, зокрема, те, що було обіцяно в передвиборчій кампанії.
— Які інноваційні проєкти хотіли б запровадити?
— Насамперед створити більше місць, де і викладачі, і студенти зможуть проводити свій вільний час. Так, це потребує великого фінансування, та в нас є партнери, які, переконана, готові допомагати. Також у цьому дуже сподіваюся на підтримку архітекторів. На території Політехніки є закинуті дворики, які прекрасно могли б переродитися в цікаві простори, де люди будуть між собою спілкуватися, обмінюватися ідеями і творити щось нове.
І ще одне — це напевно мрія: в університеті в Тюбінгені (Німеччина) є свого роду технохаб, у якому зібрані всі прилади, які тільки можна собі уявити. Туди заходять студенти безперешкодно, але умовою для того, щоб вони мали змогу з тими приладами працювати, є те, що в команді тих студентів мають бути представники різних факультетів.
Зараз у Львівській політехніці фактично кожна кафедра має окремо прилади, і не завжди про це знають інші. Я б дуже хотіла, щоб у нашому університеті була відкритість — якщо потрібно комусь прийти надрукувати на 3D-принтері, будь ласка, щоб і інші люди мали змогу прийти й зробити це.
— Як долаєте нові виклики на посаді ректора?
— Великий потік інформації, який треба опрацювати, що справді іноді складно. Та намагаюся структурувати. Я розуміла, що буде складно. Думаю, що потрібно ще мінімум два-три місяці, щоб зрозуміти весь механізм Львівської політехніки.
— Підбираючи команду проректорів, на чому ви насамперед зосередили увагу?
— Насамперед важливий студентоцентризм. Тобто вміти чути студента, реагувати на те, що він говорить, але водночас не допускати маніпуляцій. Усе-таки наше завдання — сформувати студента як фахівця з певним обсягом знань, умінь. Я глибоко переконана, що до нас йдуть найкращі студенти, і їм потрібно дати змогу розвиватися.
Загалом у Львівській політехніці студент завжди був і є в центрі. Можливо, на різних кафедрах цей рівень спілкування різний. Дуже важливо всім — і завідувачу, і викладачам — говорити зі студентами, особливо зараз, тому що ми не знаємо, в яких умовах вони живуть. Інколи навіть банальні слова, які не стосуються навчання, можуть бути справді визначальними для молодої людини.
— Чи розглядаєте можливість перекладати частину відповідальності за розвиток університету на студентів?
— На Заході, у європейських університетах, студенти працюють і за це отримують кошти. Вони є й помічниками лекторів, виконують завдання в різних відділах університету, зокрема відповідають за медіапідтримку, беруть участь в управлінні гуртожитками. Без сумніву, в наших умовах ми навряд чи зможемо фінансувати студентів, хоча в такому ключі студент розглядав би університет як одне з перших своїх місць роботи.
— Як працювати зі слабшими спеціальностями чи освітніми програмами?
— Моя позиція — перш ніж застосувати батіг, точно треба застосувати пряник. Можливо, люди, які відповідають за ту чи іншу освітню програму, не вміють правильно її промаркетувати. Припускаю, що це одна з причин. Без сумніву, інша причина — це ринок праці: від початку повномасштабної війни він дуже змінився. Ми бачимо велику затребуваність енергетиків, механіків, але не завжди вступники розуміють цей попит. Тому спершу потрібно допомогти правильно замаркетувати ці програми і тоді вже вимагати від працівників, викладачів, щоб якість викладання була на відповідному рівні.
— Розкажіть про ваш шлях у професії. Чому вирішили піти в ІТ-сферу?
— У школі я мріяла, що навчатимусь на міжнародних відносинах — дуже сильно цього прагнула й готувалася. Та в якийсь момент мені показали, як працює комп’ютер (тоді у школі ще не було комп’ютерів), і це мене надзвичайно зацікавило. Вчителі, щоправда, переконували мене, що я не вступлю, не зможу. Це мене дуже зачепило, і я вирішила, що стовідсотково йду вступати на комп’ютерні науки.
Після завершення навчання я спробувала працювати в ІТ-компанії. Цей досвід тривав трохи менш як місяць. Умови роботи тоді були набагато важчі, ніж тепер. І я пішла у Політехніку. На початках мої одногрупники казали, що це дуже дивне рішення — відмінниця, перша в рейтингу, пішла працювати в університет. Та саме тут я себе знайшла й реалізовую вповні.
— Як ви відновлюєтеся після стресів на роботі?
— Я активна людина, і всілякі стреси на роботі компенсую спортом — це вивільнення накопиченої енергії. Другий спосіб — кухня. Дуже люблю готувати — це допомагає перезавантажуватись і навіть у процесі щось обдумувати. Також маю дуже велику підтримку в сім’ї. Інколи навіть просто посидіти, помовчати в колі найрідніших діє терапевтично й допомагає знайти розв’язання непростих питань..
— Хто для вас є натхненником у роботі й розвитку?
— Мій тато дуже цілеспрямований, спокійний і врівноважений. Мені здається, це дуже важливо й у роботі — не пускати зайвих хвиль. Він є для мене прикладом.
Якщо говорити про політичних діячів, мені дуже імпонують наші українські політики — ціла плеяда. Так сталося, що Україна майже постійно перебуває у боротьбі, і, незважаючи на це, ціла низка наших діячів сприяє розвитку духовності, самоідентичності українського народу. Мені здається, це надзвичайно важливо, бо власне ці моменти — самоідентичність і духовність — є таким цементом, який скріплює все разом.
