«Це ми, Господи» — під такою назвою 9 грудня у Національного університету «Львівська політехніка» відбувся вечір з нагоди 85-ліття Ірини Калинець Захід присвятили пам’яті Ірини та Ігоря Калинців — великих українців, поетів, шістдесятників і безкомпромісних політв'язнів московського комуністичного режиму. Його організував Міжнародний інститут освіти, культури та зав’язків з діаспорою нашого університету.
Ця подія стала потужним актом пам’яті, адже, як підкреслили на заході, життєвий досвід, безумовний моральний авторитет, інтелектуальний капітал та експертна думка подружжя «завжди були, є і будуть дороговказом у діяльності інституту».
Модерував вечір пам’яті науковий співробітник МІОКу, науковець, поет і дослідник творчості шістдесятників Назар Данчишин. Він підкреслив, що подружжя Калинців тісно пов’язане з інститутом, оскільки у 1992 році його заснувала Ірина Калинець, а Ігор Калинець працював там упродовж 30 років.
Міст між епохою шістдесятництва і сьогоденням проклала мистецька частина вечора. Зворушлива поезія Ірини та Ігоря Калинців, просякнуті болем та надією, прозвучали у виконанні Наталії Половинки — видатної акторки та співачки, чий голос, як лідерки центру «Слово і голос», втілює найтонші відтінки української духовності.
Справжнім апофеозом вечора став музичний виступ Заслуженої академічної хорової капели України «Трембіта». Під диригуванням народного артиста України Миколи Кулика. Особливо глибоко і урочисто прозвучали твори, покладені на поезію Ігоря Калинця, перетворивши їх на потужний гімн незламності.
Від імені ректорки Львівської політехніки Наталії Шаховської виступив проректор Львівської політехніки Олег Карий
— Сьогодні Національний університет Львівська політехніка вшановує пам'ять Ігоря та Ірини Калинців, подружжя великих українців, шістдесятників, політв'язнів радянського окупаційного режиму. Особливий пієтет у Політехніки викликає те, що обоє працювали тут. Так, у 1964-1970 роках Ірина Калинець викладала в Політехніці українську мову та літературу, який з кінця 90-х років знаємо як Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою. Уже десятиліттями він є частиною нашого університету.
Проректор відзначив і внесок Ігоря Калинця, який був засновником та багаторічним організатором Всеукраїнського конкурсу для молодих поетів «Привітання життя» імені Богдана Ігоря Антонича, передавши їхню настанову для нової генерації:
— Я хотів би бачити молодь патріотичною, щоб їхня праця була весь час для побудови держави.
Також Олег Ігорович підкреслив, що ця подія є особливо близькою для нього:
— Мій батько досліджував поетів шістдесятників. Я впевнений, що і в цій складній ситуації для України, для кожного з нас, творчість цих людей, їхня потужне життєва енергія, надихатиме нас для перемоги у боротьбі, яка триває.
Присутні на вечорі мали нагоду переглянули уривки із фільмів Ауріки Стратан, Андрія Михайлика, спецпроектів телеканалу «Перший Західний» та Суспільне «Культура».
Модератор підсумував значення спадщини родини Калинців для сьогодення:
— Творчість цих людей, їхня потужна життєва енергія буде давати нам натхнення для перемоги у тій боротьбі, яка зараз триває. Ігор та Ірина Калинець — це люди аристократичного українського культурного суцвіття... Це ті, хто зробив за своє життя надзвичайно багато для утвердження України, для боротьби за її культуру і причому вони були готові на найбільшу жертву, про що свідчить їх поневіряння у таборах радянських.
Зі спогадами про батьків виступила Дзвенислава Мамчур-Калинець —, завідувачка кафедри екології Львівського національного університету імені Івана Франка.
— Сьогодні вперше говоритиму про моїх батьків як про цілісні явища — подружжя, які не лише разом пройшли складні випробування, а й спільно творили Україну. Спробую знайти ті віхи, які для мене були найзнаковішими. Отже, татова лінія — Городище, Ходорів; мамина — Мостиська, Городок. В обох родинах змалку — патріотичне виховання, родичів в УПА, в обох родинах шанували підпільну Греко-католицьку церкву.
Пані Дзвенислава згадала і про дитячі спогади матері:
— Зі спогадів Ірини Калинець: «школа найстрашніше з усього було. В другому класі: на початку нас було 55 дітей, а до кінця року нас залишилося 25. Всі решта були вивезені…». Час навчання на філологічному факультеті Львівського університету припав на хрущовську відлигу 1960-х. Саме там батьки познайомилися, тоді одружилися і відразу ж почали творити своє середовище. Потоваришували з митцями, дисидентами, політв'язнями. Гостями нашого дому часто бували художники Олег Мінько, Іван Марчук, Стефанія Шабатура, Богдан Сорока; а також Михайло та Ольга Горині, Іван Гель, Михайло Осадчий, Мирослава Зваричевська. У Києві пізналися з Василем Стусом, Аллою Горською, Іваном Світличним... Звичайно, за ними весь час стежило недремне око КГБ.
Пані Дзвенислава підкреслила активну діяльність своїх батьків:
— Власне, вже тоді товариство обговорювало не лише літературу, поезію, а розповсюджувало самвидав. Віднайшли могилу Богдана-Ігоря Антонича. Захищали меморіал Січових Стрільців від знищення. У липні 1970-го року дев'ять громадян Львова підписали протест проти арешту Валентина Мороза. За задумом В'ячеслава Чорновола в 1971 році виник Громадський комітет захисту Ніни Строкатої — це була перша правозахисна організація в Україні… Ще були вертепи: вертеп 1970-71-го року — його називають «арештована Коляда», в якій брав участь Василь Стус. А через 12 днів пройдуть «покоси», і 12 січня 1972 року арештують 89 шістдесятників, 55 із них — зі заходу України.
Дзвенислава Мамчур-Калинець зачитала звинувачення з вироків: «Таким чином, рецензована збірка Ірини Стасів-Калинець, так само як і всі інші віршовані матеріали, просякнута антирадянською націоналістичною ідеологією, ворожим ставленням до нашої соціалістичної системи...» та «У збірці "Відчинення вертепу", написаній у 1967 році, Ігор Калинець робить наклеп на радянську дійсність, зображуючи наше життя похмурим і непривітним, а радянських людей безпросвітними».
Особливо зворушливо прозвучав вірш, який батько надіслав на листівці зі заслання до доньки «Дівчинка на линві»: «А мені моторошно, мені завжди моторошно, коли на линві танцює дівчинка... Я думаю про тебе, а перед очима місто з вежами і самітня дівчинка, що танцює на линві».
Родині Калинців довелося долати випробування і після повернення у 1980-х роках почалася тривала історія з пропискою, довготривале безробіття... Звістка про смерть Василя Стуса і згодом перепоховання у Києві — акція, яка була наймасовішою на ті часи, зібрала понад 15 000 людей.
Дзвенислава Мамчур-Калинець підкреслила роль матері у державотворенні:
— Тоді почалося останнє буремне 25-ліття Ірини Калинець, сповнене боротьби за релігійні, національні, культурні права українців. Діячка очолила управління освіти у Львівській області, і саме тоді розпочалася українізація українських шкіл. Саме Львівська область стала першою, де скасували вивчення російської мови в початковій школі, скоротили кількість російських шкіл і класів.
Дзвенислава Калинець-Мамчур висловила сподівання, що ім'я Ірини Калинець буде присвоєно Департаменту освіти і науки у Львівській області.
На завершення прозвучали слова Ігоря Калинця з фільму: «Я був гордий, що був у Львові будитилем національного відродження 1987–89 років. Ще того віку вистачить для щастя прийти і вмерти на своїй землі…».
Ірина Ключковська, директорка МІОКу, лауреатка премії імені Ірини Калинець, заслужена працівниця освіти України, почесна професорка Львівської політехніки звернулася до присутніх на вечорі такими словами:
— Думаю, що ви всі розумієте, яке хвилювання я зараз відчуваю, бо мені треба говорити про Калинців. Це — складно, відповідально і почесно.
Коли повертаюся думками в минуле, то бачу пана Ігоря — людину, яка ніколи не запізнювалася на роботу, пила з нами чай, жартувала, скидала свого берета, любила наших працівниць і вони його. І тоді ніби втрачалося відчуття величі цієї постаті — бо він був зовсім поруч. Він приходив до мене в кабінет кожного Божого ранку, вітався: «Як там, пані директорко?»
Я дякую Господу Богу, що нам вистачило здорового глузду одного дня прийти і сказати панові Ігореві: ми даємо вам простір свободи — робіть те, що вважаєте за потрібне. А він казав: «Та як же, я мушу бути разом з вами, тут з вами працювати. Ви робите справу державної ваги». І я думаю, що це було дуже правильне рішення.
Ми бачили, що означає Ігор Калинець у стані одержимості — коли він писав, коли працював з нами, коли для нього не переставав існувати світ Антонича, його улюбленого поета. Була справа — і він жив нею.
І ще одну річ хочу вам розповісти, для мене вона дуже важлива. Після похорону Ірини Калинець, уже наступного дня о дев’ятій годині ранку пан Ігор був у нас. Я сказала йому: «Пане Ігоре, може, вам треба трохи часу, щоб прийти до тями?» А він відповів: «Я не можу. Я маю велику справу. Я мушу це зробити. Я вже сьогодні починаю формувати спадщину Ірини Калинець».
І він це зробив. Зробив миттєво — десять томів у дванадцяти книжках. Це була його одержимість. Тоді він прийшов і сказав мені: «Ви ж розумієте, пані Ірино, я не був би тим, ким я є тепер, якби не Ірина». А я тоді подумала — і сказала йому: але ж і ми всі тут, в Україні, не були б такими, як ми є, і не було б Майданів, і не було б наших хлопців, якби не ви. Бо ви тоді тримали Україну.
Калинці — це не просто подружжя митців, інтелектуалів і дисидентів. Це — два свідки, дві постаті, які втілили у своєму житті ключові засади християнського вчення: правду, свободу, гідність людини, жертовність і служіння ближньому. Їхній шлях — це духовна біографія, в якій віра переходить у дію, а слово стає відповідальністю.
Тут, у залі, є присутні пані Люба Маринович, пан Горинь, ціла когорта людей, які творили Україну в ті часи і творили для нас оцей моральний щит.
Перший рівень цього щита — це правда як моральний абсолют. «Пізнайте правду — і правда визволить вас». Другий — щит внутрішньої свободи: «До свободи покликані ви». Це не просто слова з духовних книжок — це їхній щоденний чин.
Третій — щит гідності. «Страх відступає там, де серце стоїть у правді», — написано в Біблії. Це — про них. Безкомпромісно: тільки правда. Ми всі це знаємо, але чи вміємо так жити?
Четвертий — щит жертовної любові й солідарності. «Немає більшої любові за ту, коли хто душу свою кладе за друзів». Вони йшли в тюрми, не знаючи, чи вийдуть живими. Вони свідомо відмовилися від комфорту, тепла, добробуту. Вони ризикнули найдорожчим — своєю маленькою донькою.
Я пам’ятаю той жах, коли була в пані Атени Пашко, і прийшов Святослав Максимчук та сказав: «Арештували обох. Тепер дитину можуть забрати в дитячий будинок». Я була дуже юна, але пам’ятаю той страх, уявляючи маленьку дівчинку, яка лишилася беззахисною. Такими були Калинці.
Нам сьогодні надзвичайно важливо взяти цей моральний щит, вибудуваний шістдесятниками і дисидентами, на озброєння і сказати «ні» хабарництву, корупції, усьому, з чим ми не згодні. Це важко. Але інакше жертва, яку вони принесли, може виявитися марною.
Завершуючи, дякую Дзвінці за те, що в останні дні перед відходом Ігоря Калинця дозволила мені прийти попрощатися. Ми з Оксаною Галаник прийшли. Пан Ігор уже майже не міг говорити. Я намагалася жартувати і спитала: «Пане Ігоре, а може, ми ще прийдемо? Може, ви хочете, щоб я прийшла з колегами з інституту?» І він прошепотів лише два слова: «Честь мені». Я ніколи цього не забуду…
Пане Ігоре, пані Ірино, я знаю, що ваш дух тут, у цьому залі. Це честь — бути з вами. Це честь — працювати з вами, жити з вами і приймати у спадок те духовне, що ви нам залишили.
Ірина Калинець писала: «Людина — істота вертикальна. Її життя вимірюється не кількістю років, а ступенями ціннісного сходження. Можна прожити багато років марно, а можна за короткий час досягнути свого духовного космосу». Дякуємо Вам за те, що ви навчили нас тримати стрій і показали нам силу.
Гостем події був також доктор Михайло Перун, заслужений працівник культури України, директор фундації «Андрей», доцент кафедри богослов’я УКУ, лауреат премій імені Святослава Гординського та імені Митрополита Андрея Шептицького.
— 5 листопада 1944 року, неподалік звідси, на Святоюрській горі, відбувся похорон Митрополита Андрея Шептицького. У Львові вже була радянська влада, але такого здвигу людей Галичина не бачила ніколи. Це був останній похорон і останній великий здвиг Галичини. Радянська влада боялася людей у такій кількості.
Минуло 45 років. У 1980–1989 роках Ірина та Ігор Калинці, родини Горинів, Гелів, Мирослав Маринович та багато інших — частина з них сьогодні є з нами — вели боротьбу за легалізацію Української греко-католицької церкви. Адже 1946 року Львівський псевдособор намагався її поховати. Це робили не церковні собори, а гебісти, які нищили наших світочів — тих, на кому тримається нація, — обстрілювали, вбивали, ламали долі.
І от минає 45 років — і весь Святоюрський пагорб знову заповнений людьми. Це феномен нашого народу. У Галичині склався унікальний симбіоз Греко-католицької церкви, духовенства і родин, які виховувалися на тих самих ідеалах, у тому самому середовищі. Вони навчилися мати хребет, не підписувати фальшивих документів, знати, ким вони є.
Це — наша героїка. І вона сьогодні жива, бо наші військові захищають нас. Бо це вони, на своїх плечах, створили і втримали державу, яка називається Україна. Державу, яку нищили на Сході багато років тому, яку нищили тут у 1939–1944 роках і далі — десятиліттями.
І тут я хочу згадати слова пана Ігоря Калинця: Чи навчилися ми з історії робити аналітичні висновки? Чи навчилися у 1992 році поставити кордон із Росією? Чи навчилися зберігати свою культуру і примножувати її? На жаль, ні. І він це розумів.
Я тримаю в руках книгу, яку написав Митрополит Андрей Шептицький. Він, як і Калинці, не народився в незалежній Україні: він народився в Австро-Угорській імперії, вони — в Радянському Союзі. Книга називається «Наша державність». Під такою назвою вона не могла бути видана — цензура її заборонила. Ми знаємо її під назвою «Як будувати рідну хату».
Паралізований, коли вже не працювала права рука, Митрополит пише документ «Єдність» — стратегію того, якою має бути українська держава. І це тоді, коли тут стоять фашисти, які нищать усе, зокрема й українське.
У 1970–1980-х роках Ірина Калинець звертається до текстів Великого Митрополита. Її ораторія «Іду, накликаю, взиваю» — поетичне опрацювання його послань — із прекрасною музикою Віктора Камінського стає одним із перших творів, що повертає Андрея Шептицького в культурний простір Галичини, де про нього тоді знали одиниці.
Ігор Калинець пише першу кантату-симфонію «Україна. Хресна дорога». Оце і є українська культура. Та, яка, на превеликий жаль, уже тридцять років часто перебуває на манівцях.
Якщо ми, як нація, не зрозуміємо цих смислів — ми втратимо майбутнє. Бо це були люди немічні тілом, як і всі ми, але сильні духом. Вони не пішли на співпрацю. На них ми стоїмо. Сьогодні ми маємо державу. Але духовна культура існує лише тоді, коли ми її розвиваємо.
Ігор та Ірина Калинці — це не тільки наша історія. Це наша героїка після перемоги, яка, я вірю, настане. Саме на їхніх ідеалах має постати нова Україна — бо вони її вистояли.
Нехай слова Великого Митрополита, які без сумніву були для Ірини та Ігоря Калинців провідною духовною тканиною, стануть і для нас героїкою — героїкою незнищеної нації. Нації, яка має вчитися зі своєї історії, не повторювати помилок, а бути провідником праці й ідеалів, що нам залишили. Бо тільки на них ми маємо своє майбутнє.
Після виконання музичних композицій Микола Кулик, диригент Заслуженої академічної хорової капели України «Трембіта», поділився спогадами:
— Я знав Ірину та Ігоря Калинців багато років. Вони залишили в мені надзвичайно глибокий слід. У нас була довга, тривала співпраця — багато творів, багато великих проєктів. Почалося все у 1990-х роках з Ігорем Калинцем — з ораторії «Україна. Хресна дорога». Це був перший твір, який вийшов на телебаченні. І відтоді майже щороку ми щось створювали разом.
Про роботу з Іриною Калинець пан Микола сказав:
— З Іриною Калинець ми працювали і над лібрето «Іду, накликаю, взиваю», в якому вона по-особливо глибоко осмислила постать Митрополита Андрея Шептицького, перенесла його дух у сучасність своїми словами.
Я сам людина творча, я готовий сприймати творчих людей. Але я не був готовий зустріти людей, які настільки мене вразили. Бо коли я їх зустрів, то зрозумів, що я не такий уже й сильний у своїй вірі, що ми обов’язково матимемо власну державу. Для мене це завжди здавалося природним, очевидним процесом. А вони жили так, ніби, цієї держави може ніколи й не бути — але за неї треба стояти щодня.
Мені дуже шкода, що їх сьогодні з нами немає. Бо зараз вони нам особливо потрібні.
Микола Кулик наголосив на важливості пам’яті про таких людей:
— Коли я розповідаю про Ірину та Ігоря Калинців молодим людям, то говорю про них так само, як колись говорили — і як я сам говорив — про Шевченка, про Франка, про інших наших великих діячів. Вони в моїй свідомості стоять в одному ряду. Якщо ми не будемо розповідати про таких людей нашим наступним поколінням — нас не чекає нічого доброго. Вони заслуговують, повірте мені, щоб про них знали, щоб їх чули.
Насамкінець пан Микола наголосив:
— Пригадую ті часи — і розумію: такі люди не просто бувають поруч із нами. Для цього треба зайняти певну позицію. Не кожен на це здатен. Я не впевнений, що сам зміг би прожити життя так, як вони. Але я точно знаю: так жити — можливо. І вони нам це довели.
