Традиційно Музей історії нашого університету щораз упевненіше стає майданчиком цікавих мистецьких заходів, адже, як зазначив проректор Микола Логойда, Львівська політехніка — це місце не тільки науки, а й творчості, де цінують особистість, де розвивається творча складова кожного з нас — як студентів, так і викладачів. Співорганізатором виставки став Інститут архітектури та дизайну. Модерувала захід керівниця музею Тетяна Диба.
«Я просто бачу це. Воно живе в мені»
Картини Ігоря Грицая експонуватимуть до 17 листопада. Їхній автор прийшов до університету 1974 року студентом. Через п’ять років вступив до аспірантури. Упродовж 16 років очолював кафедру технології машинобудування. Сьогодні він є професором кафедри робототехніки та інтегрованих технологій машинобудування, де працює як науковець і викладач, курує наукові дослідження аспірантів, консультує докторантів. Однак для багатьох стало несподіванкою, що такий поважний науковець і викладач — самобутній художник, чиї картини прикрашають інтер’єри приватних помешкань і галерей у всьому світі.
За словами Романа Качмара, директора Інституту механічної інженерії та транспорту, де працює Ігор Грицай, він проклав місток між точною наукою і мистецтвом, між технікою, кольорами й емоціями, адже як технолог машинобудування знає, як виготовити якісну деталь і в який момент під час її різьблення стружка набуває певного кольору залежно від швидкості різця, частоти обертання та глибини вирізу. І різець, і пензель потребують точності, досконалості й, певною мірою, не вибачають помилок.
— Хочу відреагувати на фразу, що Ігор Євгенович є самодіяльним художником. Вона мені здалася не зовсім доречною, адже серед наших архітекторів є багато знаних художників, які не мають профільної мистецької освіти, але прекрасно працюють у живописі чи графіці, маючи дипломи проєктувальників, дизайнерів, реставраторів. А після монтажу цієї виставки я можу сміливо сказати: сьогодні ми відкриваємо виставку художника Ігоря Грицая, — наголосив директор Інституту архітектури та дизайну Юрій Диба.
На заході була присутня родина Ігоря Грицая, зокрема донька Адріана Громнюк, художниця, дизайнерка, кандидат архітектури, старша викладачка кафедри дизайну та основ архітектури:
— Тато для мене — це насамперед геніальна особистість, приклад. Я завжди про це кажу, адже в ньому поєднується талант від Бога, який проявився ще з дитинства, і надзвичайна працездатність. Цим двом напрямам — науці й мистецтву — він присвятив своє життя і проніс це крізь роки, розвинувши їх до тих висот, які ми бачимо сьогодні. Особливість його таланту — у багатогранності. Він працює в різних жанрах: пейзажі, зокрема міському, натюрморті, малює квіти, портрети. І всюди простежується його висока майстерність. З дитинства мене вражало, як тато малює. Часто в горах, біля моря, у місті. А буває, зробить лише ескіз олівцем, а потім удома з пам’яті створює повну картину — зі світлом, тінню, кольором, настроєм. Я питала: «Як ти це робиш?». А він казав: «Я просто бачу це, воно живе в мені». І в тому, напевне, найбільший талант — відчувати й передавати.
Ігор Грицай ділиться, що його виставок було багато, але ця — особлива, адже вона про честь, пам’ять і вдячність. Кожен художній твір у нього асоціюється з музикою, що з’являється завдяки семи кольорам, як і музичний — завдяки семи нотам.
«Найбільше люблю малювати Львів»
— У п’ять років я вже малював портрети, — розпочинає свою розповідь Ігор Євгенович, відповідаючи на запитання пресслужби Львівської політехніки. — Мені вже тоді пророкували, що буду відомим художником. Та так не сталося, бо такі часи були — п’ятдесяті роки. Хто тоді про це думав? Люди думали про виживання, про те, як викрутитися. У цьому віці я втратив батька. Ніколи не навчався ні в художній, ні у мистецькій школі. Малював для себе... Рука сама тягнулася. Щось творив із натури, щось з уяви. Особливо любив портрети.
— Часто талант до малювання передається. Чи у вашому роду хтось малював?
— Дідусь по батьковій лінії малював, але він загинув наприкінці війни, тож я його ніколи не бачив. Вільним художником був мій тесть. Він мав для малювання все: фарби, етюдник, полотна. Побачив мої малюнки і якось сказав: «Ходи зі мною». Ми пішли на Кайзервальд. І там разом малювали з натури. Потім багато хто казав, що мені краще це вдалося, ніж татові, тому всі заохочували: «Ну ти мусиш малювати!». І я сам наново захопився тим. Напевне, тоді вперше відчув смак кольору, смак фарби. Це був 1979 рік. Того ж року я вступив до аспірантури, у мене народився син, з яким я проводив багато часу й у проміжках між дитиною та навчанням малював. Відтоді активно розвиваю своє хобі. Вже часом не знаю, яке моє хобі — малювати чи займатися наукою. Хочеться і те, і те робити.
— Скільки робіт у вашій колекції?
— Дуже багато. Складно порахувати. Може, щонайменше 500–600. Сьогодні виставлені лише ті, що з дому, і шість позичених, які я колись комусь подарував. Мої картини є всюди: у країнах Європи, в Канаді, у Штатах. До прикладу, минулого року я був в Америці й там створив 26 картин за 40 днів.
— Коли ви зазвичай малюєте?
— Коли є натхнення. Знаєте, художник має бути вільним. Я ж майже 17 років завідував кафедрою, працював зі студентами, аспірантами, а відколи захистив докторську — ще й консультую докторантів. На сьогодні маю одного докторанта і двох аспірантів. Робота з ними забирає немало часу. Але малюю. Малюю олійними фарбами, акрилом, у змішаній техніці: акварель, гуаш і перо. Останніми роками з’явилося трохи більше робіт.
— Що найбільше любите творити?
— Львів, звичайно. Хоча його малювати найскладніше. Але він цікавий. Останнім часом також люблю малювати природу. Особливо снігову й дощову. Карпати. Колись раніше ходив з етюдником по горах і малював їх. Коли їхав на море, то теж брав етюдник і там малював. А потім почав більше з уяви, з пам’яті. Пригадую, як їхав до Німеччини через міст, а під ним — нічна річка. Отак запам’ятав її і відтворив на полотні.
— Чи є речі, які вас по-особливому надихають?
— По-різному приходить натхнення. Часто після відвідування художніх виставок. Надихають цікаві мотиви, поєднання кольорів. Малювати хочеться весь час. Але, як я вже казав, наука, праця зі студентами — це теж моя робота і моє життя, моє друге «я», без якого вже не можу.
— Чи маєте улюблених художників?
— Усі імпресіоністи — мої улюблені. Пригадую, був у Нью-Йорку в музеї Метрополітен. Це такий музей, який можна оглядати тижнями. Я цілий день витратив на європейських імпресіоністів. Враження було колосальне.
— Чи ви колись думали про те, що, може, вам варто було стати професійним художником?
— Так, ще на початку, коли навчався в аспірантурі. Тоді було таке об’єднання художників «Джерело», куди входили професійні художники. Один із його кураторів — колишній фронтовик, заслужений діяч мистецтв Михайло Ткаченко. Ми з ним дуже здружилися. Він найбільше мені допоміг у моєму становленні. І я якось запитав: «Що мені робити? Я почав малювати. В аспірантурі зараз. Кинути аспірантуру і йти вчитися професійно малювати?». А він каже: «Не треба. У тебе вже є свій почерк, своє бачення. Підеш до когось вчитися — він тебе змусить малювати так, як він хоче». Ткаченко дав мені настанови щодо кольорів і теплоти. Це була моя найбільша школа. Ми аналізували картини один одного. Мені дуже важливо було почути про свої помилки.
— Розкажіть про свої попередні виставки.
— Знакових, важливих мав десь шість. Перша моя виставка була у Будинку архітектора в 1983 чи 1984 році. Вона тоді мала резонанс. Уявіть: доти мене майже ніхто з мистецьких кіл не знав — і тут мені, аматорові, дають великий зал. Телебачення тоді було, преса… Потім я мав виставки в Шевченківському гаю, Національному музеї, Будинку творчої молоді імені Івасюка, Фонді Шептицьких, Палаці мистецтв. А корпоративних, як ця, мабуть, п’ятнадцять або й більше. Усі вони для мене важливі, бо у Політехніці я сформувався як науковець, викладач. Це моя альма-матер. А менших виставок навіть не рахую.
— Чи ваші студенти знають, що їхній викладач — художник?
— Ні. Вони були тим здивовані й шоковані. Запитували, чому не сказав. Я відповів: на все свій час.
