Студентка другого курсу кафедри журналістики та засобів масової комунікації Львівської політехніки Олександра Гаращенко взяла участь у студентському конкурсі фоторобіт «Спалах», який щороку підтримує молодих фотографів і формує зацікавлення творчістю серед студентів. Від 24 листопада в холі другого поверху головного корпусу (вул. Степана Бандери, 12) експонували її роботу «Тиша всередині». Оголошення переможців і церемонія нагородження відбулися 28 листопада. Фото Олександри здобуло перемогу в номінації
Ми взяли в Олександри інтерв’ю, в якому дівчина розповіла про конкурс «Спалах» і його значення, поділилася історією створення своєї світлини та розкрила роль фотографії у своєму житті.
— Як з’явилася світлина «Тиша всередині»?
— Героїнею кадру стала Вікторія — моя одногрупниця, яка замовила у мене фотосесію. Під час фотографування настав момент абсолютної тиші: без поспіху, без зайвих рухів, без позування. Лише її погляд, світло й повітря навколо. Саме в ту секунду я зрозуміла, що ловлю не просто картинку, а стан — внутрішній спокій, вразливість і глибину. Це фото відгукнулося в моєму серці, бо в ньому було все те, що я хочу передавати у своїх роботах.
— Що ви прагнули передати цією фотографією?
— Цією фотографією я хотіла передати тишу, якої не чути, але яку відчувають. Мені було важливо показати не позу і не зовнішність, а стан — той момент внутрішнього спокою, коли людина наче зупиняється всередині себе. Я прагнула, щоб глядач, дивлячись на цей кадр, відчув паузу — м’яку, теплу, без тривоги, ніби на хвилину відключився від усього зайвого й просто побув наодинці з собою.
— Чому саме така назва — «Тиша всередині»?
— Я вибрала назву «Тиша всередині», бо це фото — не про зовнішній світ, а про внутрішній стан. У цьому кадрі не кричать емоції — вони тихо живуть у погляді, у світлі, в атмосфері. Це тиша, що не лякає, а заспокоює.
— Що саме вас зачепило у світлині, що ви вирішили подати її на конкурс?
— Насамперед мене зачепили композиція кадру й емоції Вікторії. У цій світлині все склалося дуже природно: погляд, положення тіла, світло — нічого не виглядало штучно. Особливо мене вразила емоція — тиха, глибока, справжня. У погляді Вікторії була така щирість і внутрішня зосередженість, що я відчула: це фото має настрій, має історію, яку хочеться читати. Саме тому я вирішила подати його на конкурс — бо це не просто гарна картинка, а кадр із душею.
— Чому вирішили взяти участь у «Спалаху»?
— Я хотіла, щоб більше людей помітили моє захоплення, яке поступово переросло в оплачувану справу. Для мене це важливий крок — вийти за межі «для себе» і показати свою роботу ширшій аудиторії. Також мені було цікаво позмагатися, випробувати себе й відчути дух творчого суперництва. Це справді класна ініціатива університету, яка дає можливість студентам проявити себе, повірити у власні сили та відчути, що твою творчість можуть побачити й оцінити.
— Чи були на конкурсі роботи, які вас вразили, надихнули або змусили замислитися над чимось?
— Мене вразила робота, яка здобула Гран-прі, — «Між небом і водою». Вона зачепила мене одразу, щойно я переглянула роботи інших учасників. У ній була така глибина, що вона змусила мене замислитися над силою моменту й тим, як фотографія може зупиняти час.
— Що для вас фотографія? Це лише хобі чи ви плануєте пов’язати своє життя з фотожурналістикою?
— Для мене фотографія — це насамперед творчість і спосіб відчути світ, а не професія, з якою я хочу пов’язати все життя. Це не фотожурналістика і не гонитва за дедлайнами — це мій простір для свободи. Я сприймаю фотографію як хобі, яке переросло у щось більше: інколи це й оплачувані фотосесії, але головне — натхнення. Мені важливо знімати тоді, коли я справді цього хочу, коли є настрій і внутрішній імпульс, а не тому, що «треба». Я не хочу втратити в цьому процесі любов і легкість, тому прагну залишити фотографію частиною свого життя — живою, чесною і вільною.
— Оскільки ви взяли участь у виставці «Спалах», зрозуміло, що вам подобається фотографування. Що вплинуло на ваше захоплення?
— Спочатку це була цікавість. Тобто я просто пробувала знімати для себе, без чіткої мети. З часом зрозуміла, що фото дає мені відчуття спокою та свободи, ніби я можу створити власну «тишу» в кадрі. А коли з’явилися перші люди, які захотіли замовити у мене фотосесію, це додало впевненості й показало, що моє відчуття світу може відгукуватись іншим. Особливо мене надихають живі, неідеальні моменти — там, де є справжність. Саме це і втягнуло мене у фотографію надовго.
— Яку техніку ви використовували для створення цієї роботи?
— Для цієї роботи я використовувала свій рідний фотоапарат Nikon із додатковим об’єктивом. Це «мій» інструмент — я добре його відчуваю, знаю, як він поводиться зі світлом, тінями та кольорами, тому можу зосередитися не на техніці, а на кадрі.
— Чи є у вас свої «правила» у фотографії? Тобто як має бути виставлене світло, побудова кадру?
— У мене немає чітких «правил» у фотографії — я знімаю переважно за відчуттям. Мені важливо передати емоцію, стан, атмосферу, а не суворо дотримуватися правил. Хіба що для побудови кадру я використовую базові навички: композицію, пропорції, баланс. А все інше — інтуїція, момент, настрій і світло, яке відчуваю в конкретній ситуації.
— Чи маєте ви власний стиль у фотографіях?
— Так, я поступово формую власний стиль у фотографії, хоча він ще перебуває на стадії розвитку. У моїх роботах часто присутнє м’яке світло, спокійна палітра й увага до деталей, які передають внутрішній світ людини. Я хочу, щоб мої фотографії «говорили» емоціями, а не словами, і щоб глядач відчував тишу та щирість моменту. З часом я сподіваюся, що цей стиль стане впізнаваним і відображатиме саме моє бачення світу.
— Що вас надихає зараз — у житті та творчості?
— Зараз мене надихає все нове й живе: нові місця, музика, ідеї на Pinterest, але найбільше — люди. Кожну людину я бачу по-особливому, намагаюся відчути її характер, настрій, історію, і саме це формує мою пропозицію для фотосесії — я створюю кадр індивідуально під кожного.
