У студентів кафедри журналістики та засобів масової комунікації Львівської політехніки трапилася чудова нагода завітати до студії Суспільного телеканалу й переглянути документальну стрічку про сильних українських лідерок у своїх громадах — «Будь її голосом». Фільм значною мірою розвінчує стереотипи про жінок і їхню здатність чи нездатність обіймати лідерські позиції, що дуже важливо в сучасному, подекуди дещо дискримінаційному світі.
Студентів і викладачку Божену Іваницьку на перегляд запросила директорка департаменту з питань розмаїття, інклюзії та рівних можливостей Суспільного мовлення Анастасія Гудима. До перегляду долучилися зацікавлені студенти з різних курсів. А про те, наскільки впливовим виявився фільм, нам розповіла студентка четвертого курсу Адріана Карапкіна.
— Яке враження на вас справив фільм «Будь її голосом»?
— Після перегляду фільму «Будь її голосом» я була під глибоким враженням, адже це не просто документальний фільм, а щира й наснажлива розповідь про жінок, які, попри складні обставини, стали справжніми лідерками у своїх громадах. У центрі фільму — реальні історії українок із різних куточків країни: з великих міст і маленьких сіл, різного віку, з різним досвідом і освітою. Та всіх їх об’єднує спільне бажання — діяти й творити зміни. Ці жінки не чекають, доки хтось прийде й зробить краще — вони самі беруть на себе відповідальність. Їхнє лідерство виявляється у щоденних діях, у здатності чути інших і бути голосом своєї громади. Особливо цінним у фільмі є акцент на взаємній підтримці. Жінки не конкурують між собою, а надихають, допомагають і зміцнюють одна одну. Саме в цьому, на мою думку, і полягає справжня сила — у солідарності, яка веде до змін.
— Чия історія вразила вас найдужче?
— Найбільше мене вразили історії двох жінок — Зінаїди Прокопенко та Людмили Іщенко.
Історія Зінаїди Прокопенко особливо потужна. Вона виросла в ромській родині й відверто говорить про дискримінацію жінок у цій культурі. Її сміливість вражає: у складних умовах, в атмосфері жорсткого виховання й суспільного тиску вона не боїться озвучувати важливі проблеми. Та найбільше мене зворушив її вчинок: вона допомогла жінці з дітьми втекти від домашнього насильника. Це неймовірно — така молода дівчина бере на себе відповідальність, рятує життя, підтримує тих, хто в біді. Ще важливіше те, що Зінаїда не тільки допомагає конкретним жінкам, а й розвінчує міфи про ромських жінок у суспільстві. Вона ламає стереотипи й водночас творить нову реальність. Це приклад справжнього лідерства та сили духу.
Також глибоке враження на мене справила історія Людмили Іщенко — фельдшерки з маленького села на Сумщині. Щоранку вона їздить велосипедом до людей, яким потрібна допомога, і знаходить у цьому щастя. Мене вразили її слова: «Якщо ці люди так добре до мене ставляться, отже, я їм напевно потрібна». Це дуже просто, але водночас надзвичайно глибоко. У час, коли успіх часто вимірюють грошима, статусом чи матеріальними речами, історія Людмили нагадує про справжні цінності: бути корисним, жити змістовно, любити свою справу. Її оптимізм і сила духу — справжнє натхнення.
— Що нового ви дізналися про роль жінок у громадах України завдяки цьому фільму?
— До перегляду я сприймала громадську активність жінок радше як додаткову ініціативу — щось волонтерське, другорядне, іноді невидиме. Але цей фільм змінив оптику. Я побачила, що саме жінки сьогодні не просто учасниці процесів у громадах, а їхня рушійна сила. Вони — серце й мозок багатьох змін. Жінки в громадах не лише вирішують побутові чи соціальні питання, а й керують складними процесами: запускають підприємства, створюють волонтерські хаби, впроваджують освітні ініціативи, беруть участь в ухваленні важливих рішень. Притому роблять це часто без жодної підтримки чи ресурсів — лише через силу переконань, відповідальність і любов до своєї справи. Завдяки фільму я зрозуміла: роль жінки в українській громаді — це не про «допомагає», а про «веде за собою».
— Спираючись на кінострічку, які риси лідерок ви відзначили?
— Усі п’ять героїнь фільму різні за характером, але кожна з них — справжня лідерка. Мене вразили їхня ініціативність, сила духу, виразний характер і свобода у висловленні думок. Вони не бояться брати на себе відповідальність, говорити про складне, діяти в непростих умовах і надихати інших. Ці жінки — приклад того, що лідерство буває різним, але завжди базується на щирості, рішучості й бажанні змінювати світ навколо.
— Яким був ваш досвід перебування у студії Суспільного мовлення?
— Масштаби цієї медіаплатформи справді вражають — це сучасний, високопрофесійний простір, який поєднує історію, відповідальність і розвиток. Особливо запам’яталась екскурсія у підвальні приміщення, де в перші дні повномасштабного вторгнення працювали журналісти зі Львова та інших регіонів України. Саме там починалися перші ефіри Суспільного. Це місце вже стало частиною новітньої історії українських медіа.
Мене вразила розповідь про те, як у тому ж підвалі телеведучий Тимур Мірошниченко коментував переможний виступ України на Євробаченні-2022. А ще — малюнки дітей і дорослих на стінах, які намагалися зберегти спокій у найважчі миті. Це було дуже емоційно.
— Які цікаві деталі або моменти ви помітили, перебуваючи у студії?
— Студія Суспільного у Львові — одна з найбільших в Україні, як нам розповіли під час екскурсії. Це справді неймовірний простір, і найбільше мене здивували кількість техніки та масштаб усього процесу. Ми побачили студію, звідки щодня транслюють телевізійні новини, — з професійним освітленням, великими екранами, сучасним обладнанням і злагодженою роботою команди. Коли стоїш у такому просторі, розумієш, як непросто працювати в кадрі. Для мене це навіть трохи страшно — сидіти перед камерою, знаючи, що на тебе дивляться тисячі людей, і водночас зберігати спокій, впевненість та чіткість викладу.
— Чи бачите ви себе у майбутньому в ролі журналістки, яка створює подібні проєкти?
— Так, безперечно, я бачу себе в цій ролі, навіть більше — вже маю досвід такої роботи. Майже два роки працюю журналісткою у Львові, редакторкою стрічки новин в одному з місцевих ЗМІ. Дуже часто мені доводиться писати матеріали й брати інтерв’ю в людей зі складними долями, непростими життєвими історіями чи соціальними проблемами. Деколи ці історії знаходять тебе самі — і ти просто не можеш пройти повз. Часто спілкуюся з героями телефоном, але навіть на відстані відчуваю глибину та силу їхніх слів. Бували моменти, коли й мені самій важко було стримати сльози — такі пронизливі й чесні ці розповіді. Особливо зворушують інтерв’ю з дружинами, матерями, сестрами загиблих захисників, а також із переселенцями, які втратили дім через війну.
Одна з історій, що закарбувалась у моїй пам’яті, — розповідь жінки, у якої я брала інтерв’ю. Вона родом зі Львівщини, але через сімейні обставини понад 20 років тому переїхала на Херсонщину. Там стала директоркою народного дому в селі, яке на той час було досить зросійщеним. Їй вдалося не просто змінити культурний вектор громади — вона повністю його перевернула. Люди дізналися, що таке колядки, щедрівки, гаївки, стали їх співати та організовувати українські свята. Навіть вітатися стали інакше — не «здравствуйте», а «доброго ранку». І так тривало до самого початку повномасштабного вторгнення.
Жінка прожила 13 місяців в окупації, постійно перебуваючи під загрозою, бо росіяни знали про її активну проукраїнську позицію. Їй довелося повернутися на рідну Львівщину, але навіть у 65 років вона не зупинилася: знову очолила народний дім і почала все з нуля.
Під час перегляду фільму «Будь її голосом» я згадала саме цю героїню. Її сила духу, відданість і любов до своєї справи — саме ті риси, які хочеться показувати людям. Я щиро прагну й далі працювати в цьому напрямі, не зупинятись і робити все можливе, щоб ще більше таких історій були почуті.
— На вашу думку, чи міг би цей документальний фільм справити враження на широку аудиторію?
— Так, цей фільм здатен справити враження на широку аудиторію, адже глядачі можуть впізнати себе в одній з героїнь. Вони різні за характером і життєвим досвідом, тож кожен знайде в них щось близьке й своє. Саме тому фільм відгукується, викликає емпатію і змушує задуматися над важливими соціальними питаннями, як-от лідерство, роль жінок у суспільстві та подолання стереотипів.
— Якби ви мали нагоду особисто поспілкуватися з Анастасією Гудимою, яке запитання ви б їй поставили?
— Мені справді цікаво, яка з цих історій залишила найбільший емоційний слід у продюсерки, адже за створенням таких фільмів завжди стоїть глибока особиста залученість. І, звісно, я б запитала, коли з’явиться наступний фільм і яких історій глядачам варто чекати. Такі проєкти вкрай потрібні — вони не просто розповідають, а надихають.
