Напередодні річниці вбивства Ірини Фаріон у Науково-технічній бібліотеці Політехніки відбувся вечір пам’яті, присвячений відомій мовознавиці, професорці, справжній патріотці, захисниці рідної мови, авторці знакових програм, досліджень і монографій.
Цього дня актова зала бібліотеки була вщерть заповнена тими, хто прийшов згадати Ірину Фаріон. Колеги з катедри української мови, з якими вона пропрацювала понад 30 років, ділилися різними епізодами праці, спільних поїздок, участі в конференціях, відпочинків, розкоші спілкування.
Модерувала захід доцентка Оксана Микитюк. Своїми спогадами поділилися директорка ІГСН Зоряна Куньч, завідувачка катедри Оксана Литвин, а також викладачки Ірина Ментинська, Лілія Харчук, Мирослава Гнатюк, Ірина Шмілик, Анна Середницька. До вечора пам’яті долучилися донька Ірини Фаріон — Софія Особа, близька подруга Ольга Гошовська, свободівка Лариса Василишин, поетка Наталія Крісман і очільник обласного управління освіти Олег Паска.
«Її професія — Ірина Фаріон»
Так про близьку подругу висловилася Оксана Микитюк, з якою Ірина Дмитрівна працювала на катедрі від початку її заснування. А з теперішньою завідувачкою Оксаною Литвин зналася ще зі студентських часів. За її словами, Ірина належала до найкращих студентів філологічного факультету ЛНУ. Змалку була привчена ходити до бібліотеки, а останніми роками часто повторювала: «Аби бути сильними і вільними у нашій державі, треба ходити до спортзалу, тиру і бібліотеки». Якось ще студенткою їхала на відпочинок і взяла зі собою польський розмовник, а коли поверталася, вже читала Тадеуша. В університеті ходила на гурток загального мовознавства. Уже тоді спостерігалася її залюбленість в історію мови.
Колеги згадують Ірину Фаріон як вогонь, що загорявся ідеями й запалював інших. Вона горіла працею зі студентами, ідеями цікавих проєктів і наукових досліджень. Упродовж багатьох років була натхненницею конкурсу знавців української мови імені П. Яцика та мовно-літературного конкурсу імені Т. Шевченка. Заходячи до авдиторії, першими промовленими словами запалювала студентів. Так на початку 2000-х зародився резонансний проєкт політичних плакатів «Мова — твого життя основа», що тривав десять років. За цей час видано чотири добірки плакатів: «Мова — твого життя основа», «Я на сторожі коло їх поставлю Слово», «Мова — краса і сила», «Слово — меч духовний».
Її проєкт «Від книги — до мети» впродовж восьми років щомісяця збирав у Львівській політехніці повні зали людей, які приходили на зустрічі з видатними особистостями. Робила це яскраво й неординарно. Започаткувала у міському транспорті акцію «Мова на колесах», а її проєкт «Скарб нації» суттєво змінив Львів, адже завдяки йому на рекламних носіях міста з’явилися вислови видатних українців, а також інформація про визначні події.
Ірина Фаріон охоче долучалася до написання колективних монографій і робила це швидко й сумлінно. Серед її найзнаковіших праць — «Суспільний статус староукраїнської (руської) мови у XIV–XVII ст.», «Правопис — корсет мови?», «Мова — краса і сила», «Суспільний статус староукраїнської (руської) мови у ХIV–ХVII століттях», дослідження постатей Степана Бандери, Маркіяна Шашкевича, Івана Пулюя. Ну й остання книга — «Англізми і протианглізми: 100 історій слів у соціоконтексті», яку вона так і не встигла підписати катедралам. Слушно зауважили колеги, що вона більше працювала, ніж жила. Мріяла написати дослідження про першу жінку-націоналістку Олену Пчілку та про суспільний статус української мови XIX ст. Катедрали впевнені, що хтось їх напише, але так, як могла б Ірина Фаріон, не зробить ніхто.
Вона належала до тих, кому ніколи не було байдуже. Не зупинялася на досягнутому. Сміливо виходила за авдиторні межі викладача. Була по-справжньому патріотичною. Власним шляхом сама будувала українську національну державу. Намагалася донести до всіх, що мова — не просто засіб спілкування, а наш кордон, соціальний ліфт і те, за чим впізнають українця.
Коли на початку повномасштабної війни на катедрі започаткували курси з вивчення української мови, Ірина Фаріон одразу долучилася до ініціативи, провела всі заплановані заняття і сказала: «Того замало. Я зроблю на ютубканалі свій курс із культури української мови і провадитиму його щотижня аж доти, доки не зникне потреба». Потреба досі не зникла. Але рік тому курс обірвався.
«А нам своє робить»
Коли Ірина Фаріон пішла в політику, нею стали цікавитися медіа — і від початку змальовувати її в негативному світлі. Вони добирали найнеприємніші світлини з відразною мімікою, виривали фрази з контексту. Один із таких епізодів стався на початку її політичної діяльності. Молоді журналісти відомого київського телеканалу напросилися до Ірини Фаріон на лекцію. Вийшовши з авдиторії, вони щиро висловлювали своє захоплення, назвали цю пару драмою-феєрією, а ввечері показали 20-секундний ролик, у якому був лише кадр, де Ірина Фаріон простягає руку, а поруч — долучений портрет Гітлера. Коли наступного дня розчаровані колеги запитали Ірину Дмитрівну: «Як же ж так?», вона спокійно відповіла, що триває боротьба за українську мову, за нашу ідентичність, а тоді усміхнулася й сказала улюблену фразу свого першого завідувача Геннадія Вознюка: «А нам своє робить»…
Завше впевнено робила своє, навіть коли все працювало проти неї. Її запрошували на телешоу, до яких вона сумлінно готувалася, а потім у репортажах спотворювали виступи. Як депутатка Верховної Ради Ірина Фаріон поїхала презентувати свої книжки до Донецька, Одеси, Херсона. Там її зустріли вигуками «Геть!», але вона твердо йшла далі, знаючи, що не має зерна неправди за собою — як казав її улюблений поет Тарас Шевченко, якого вважала національною конституцією України.
Її улюблений політик — Степан Бандера, бо саме він із гаслом «Бог і Україна» боровся проти трьох окупаційних режимів. Улюблений генерал — Роман Шухевич, який казав, що невільно вправлятися в грі на фортеп’яні, коли поруч війна — й обрав боротьбу. Улюблена книга — Біблія, бо її вогненне слово — лише так або ні. Інших імперативів вона не розуміла. Нагадувала, що наше життя — це коротка мандрівка задля високої ідеї. Розуміючи крихкість тимчасового земного перебування людини, не могла збагнути, як можна його марнувати, як можна не використати того часу, щоб віддати все, що маєш?
«Я ніжна і грізна»
За характером Ірина Фаріон була різною. Лише колеги, друзі та рідні знали її такою, якою не знав ніхто. Вона поєднувала в собі діаметрально протилежні начала, але завжди — за будь-яких обставин — була справжньою. В обстоюванні українського — запальна й агресивна. З ворогом — різка, а добрій людині була готова віддати все. До зла й усього, що заперечувало державність і українськість, ставилася безкомпромісно. Казала: «Якщо вас дістають — треба вище літати».
Сама була боротьбою, ідеєю, чином. Горда, усміхнена, задоволена життям, адже йшла дорогою правди, поступу, розвитку. Про свою радикальність казала, що це її характер, група крові. У цьому вона — вогненна й імпульсивна, безкомпромісна, прямолінійна, емоційна й сувора.
У спілкуванні з катедралами була привітною, усміхненою, веселою, турботливою й дуже уважною. Завше цікавилася справами колег, не забувала вітати їх з уродинами чи особистими родинними подіями, розпитувала про здоров’я їхніх батьків, успіхи дітей. Коли після поновлення повернулася на роботу, зініціювала поїздку на могилу колеги Ігоря Василишина. Надзвичайно любила свою родину — батьків, доньку, онуків. Попри заклопотаність, завжди знаходила для них час. На пари ніколи ні не запізнювалася і не пропускала їх. Не зловживала тим, що її треба замінити. Це траплялося вкрай рідко.
Про себе Ірина Фаріон казала: «Я ніжна і грізна». У ній дивним чином переплелися полум’яність і ніжність. Зі студентами вона мала довірливі стосунки, лагідно називала їх чарівнятками. Нікому не відмовляла у спілкуванні. На вулиці її часто зупиняли перехожі, тому дорога додому після кавування з колегами в центрі міста тривала довго. А ще Ірина Дмитрівна завжди казала «дякую».
Любила квіти й садила їх. З її рук усе швидко приймалося й росло. Колеги демонструють світлини зі спільних поїздок, відпочинків, походів у гори. Кажуть: Ірина найбільше любила літо, сонце, небо і простір.
«У кожного — своє воскресіння»
Принцип, якого завше дотримувалася: бути або холодним, або гарячим, бо літеплий ти нецікавий. Усе робила з глибоких переконань, ні про що згодом не шкодуючи, адже це була дорога правди.
Засадою її життя були слова Юрія Іллєнка: «Народитися. Полюбити. Померти». І це «полюбити» стало справжнім кредо, сенсом, сутністю. Смерть, як і життя, для неї не знали умовного способу, а лише знали і стверджували настояну на часі правду.
В одному з останніх інтерв’ю Ірина Фаріон сказала: «Моя проблема (це не проблема, а факт) у тому, що я випереджувала час. Те, про що я говорила років 20–30 тому, щойно тепер доходить до певної частини суспільства».
Силу черпала з минулого. Її програми «Ген українців» і «Велич особистости» стануть полем дослідження для науковців, адже глибоко й по-особливому розповідають про тих, з кого ми, українці, повинні черпати енергію, вчитися любити своє й боронити його, бути державниками, бо державник, за словами Фаріон, — це той, хто держить укупі українців.
Вона міряла світ воскресінням. Любила, окрилювала, надихала словом так, як могла лише вона. І залишила нам у спадок своє слово — полюбити, бути дзвонарями життя, не питаючи, чи буде світанок, і неодмінно ставати націоналістами.
Світлини Людмили Метельської
