Поліна Зайко — студентка Львівської політехніки. Вона народилася з вадами зору, але з дитинства мріяла малювати та творити. Про її шлях до мети й виклики, з якими доводиться боротися, читайте в нашому матеріалі.
Поліні 20 років, наразі вона закінчила 2-й курс спеціальності «дизайн середовища» у сфері графічного дизайну. Народилась і виросла у місті Дніпро, проте навчатися там, попри все своє бажання, не змогла.
Так сталося, що дівчина народилася з вадами зору — інвалідністю. Від народження її зір був –14, і вона майже не бачила. У 10 років Поліні зробили операцію в Іспанії, завдяки якій зір поліпшився до –10. Вона стала бачити краще, розрізняти світлофор і місяць на небі — раніше це для неї було неможливим.
— Саме після цього я почала малювати по-справжньому — спершу це були розмальовки, а згодом я стала вигадувати щось своє. Хотіла бути художницею, дизайнеркою одягу, зрештою обрала графічний дизайн. Мріяла вступити в Дніпрі, але через мій зір мені багато де відмовляли, іноді навіть вимагали гроші за вступ. Я дуже засмутилася, — розповідає Поліна.
Проте на випуск зі школи мама дівчини подарувала їй омріяну поїздку до Львова. Разом з валізою речей вона також взяла із собою свої роботи, щоб показати їх тут.
— Я мріяла потрапити до Львова ще з часів «Орла і Решки», коли вони були тут, і тоді я просто закохалася в це місто — воно прекрасне, і я захотіла тут залишитися. Дізналася про кілька вишів, але Академія мистецтв мені відмовила, у Політехніці спершу теж казали, що мені буде складно. Проте я вирішила боротися до кінця — навіть ночувати тут, якщо доведеться. Поговорила з керівництвом, і ми домовилися, що я спробую. Я спробувала — і вступила на бюджет, — ділиться студентка.
Сам творчий конкурс став ще одним викликом для дівчини, адже він складався з двох іспитів: малювання натури та натюрморту. Поліна довго готувалася, малювала щодня, але труднощі виникли через поганий зір — вона не бачила натуру. Зазвичай дівчина користується телефоном, щоб наближати зображення, а на конкурсі це було заборонено. Довелось окремо домовлятися, і зрештою їй це дозволили.
— Іспити я склала успішно: портрет на 190 балів, а натюрморт — на 181. Цього вистачило, щоб я вступила бюджет. Того року результати НМТ не брали до уваги, — зауважує Поліна.
У навчанні студентка також стикається з певними труднощами через свій зір, але все вирішується завдяки діалогу з викладачами — вони йдуть назустріч і спрощують деякі завдання. Наприклад, на першому курсі було креслення, яке Поліні складно було виконувати через дрібні деталі, адже інколи треба було накреслити щось із точністю до пів міліметра, а це непросто навіть для людини без проблем із зором. Проте викладачка дозволила дівчині збільшити масштаб і працювати на більшому форматі: замість А3 Поліна працювала на А2.
— Загалом складно було саме на першому курсі, коли викладачі чи одногрупники не знали про мою інвалідність — тоді доводилося пояснювати всім, чому я погано бачу, чому не ношу окулярів і чому операція більше не допоможе. Викладачі завжди ставилися до цього з розумінням, а одногрупники — це моє золотце, я їх щиро люблю. Дуже часто вони мені допомагали, щось підчитували та підказували, коли я не бачила, — розказує дівчина.
Своїм найбільшим досягненням Поліна вважає вступ на цю спеціальність, адже їй було досить важко знайти навчальний заклад, який би її прийняв, а також вступити туди.
— Чому для мене це так важливо? Бо коли я жила в Дніпрі, навколо мене були переважно люди з інвалідністю по зору. Були і незрячі, і ті, хто мав дуже поганий зір. Вони мене оточували все життя, все дитинство. Кого не спитаєш, майже ні в кого немає вищої освіти. Я можу на пальцях однієї руки перерахувати тих, у кого вона була. А тим, хто хотів здобути освіту, не завжди це вдавалося — було складно. У будь-який момент тебе могли просто перевести на іншу спеціальність, тому що хтось захотів на твоє місце. Такі були часи, і багато хто так і не здобув вищої освіти. Але зараз ХХІ століття, і все має змінюватися. Коли я вступила, коли змогла вступити, то була просто на сьомому небі від радості, дуже пишалася собою в той момент. Бо це здавалося чимось неможливим, ніби я зірку з неба дістала, — пояснює Поліна.
Найбільшою підтримкою для неї і під час вступу, і протягом усього життя була її мама, яка завжди поруч, підтримує й вірить у неї.
— Моя мама — це моє золотце. Вона сиділа всі шість годин під час творчого конкурсу і тримала кулачки за мене. Мама завжди віддавала все, щоб я могла реалізувати себе, і я їй безмежно вдячна за це й дуже її люблю, — каже дівчина.
Про плани на майбутнє студентка розповідає трохи невпевнено: хотіла б вступити до магістратури, але її лякають складні іспити. Проте найбільше вона хвилюється через працевлаштування.
— За законом люди з другою групою інвалідності мають право працювати лише на пів ставки. А я, як і кожен, хочу стабільну роботу й повноцінну зарплату, а не постійні фриланси чи підробітки. Я працювала фрилансером ще зі школи і трохи й зараз працюю, але розумію, що цього не вистачить для нормального життя, — зазначає Поліна.
На запитання про поради підліткам, які також мають певні проблеми зі здоров’ям або інвалідність і бояться, що не впораються з навчанням, дівчина відповіла так:
— Треба багато працювати, щоб досягти чогось, особливо якщо маєш інвалідність. Щоб наздогнати здорову людину, потрібно значно більше зусиль і терпіння. Навіть у школі домашнє завдання, яке інші робили за годину, я виконувала за три. Не тому, що не розуміла, а тому, що погано бачу й витрачаю багато часу на найпростіші речі. Але всі ці зусилля виправдані, щоб довести: ти теж людина, ти чогось варта і можеш здобути повноцінну освіту.
